Главная » Жизнь Церкви » Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе
 

Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе

Інтерв’ю з єпископом ВЕНЕДИКТОМ (Алексійчуком), протосинкелом Львівської Архиєпархії УГКЦ, про місце УГКЦ у Вселенській Церкві, українське християнство, роль мирян та специфіку Львова як місця зустрічі різних релігійних традицій

 Ваше Преосвященство, часто доводиться чути твердження про специфічність, відрубність нашого українського християнства. Про те, що воно не належить ні до Заходу, ні до Сходу. Наскільки, на Вашу думку, таке твердження є виправданим?

 Коли говорити про питомість, унікальність нашого християнства, я би почав із того, що кожен із нас має свій особистий, неповторний зв’язок з Богом. Кожен із нас через своє стремління – тобто через те, що ми називаємо духовним життям, – здобуває досвід Бога. Цей досвід особливий у кожного з нас, і кожен з нас переживає його в кожну мить свого життя по-новому. Сьогоднішній наш досвід Бога не може бути подібний до того, що його будемо мати завтра, чи до того, який був учора. Це як у людських стосунках: нинішня наша розмова – інакша, аніж та, що була вчора, чи буде завтра. Кожна наша зустріч унікальна. І коли ми говоримо про питомість нашого, як ми кажемо, українського християнства, нашої Греко-Католицької Церкви – це також щось неповторне.

Особливим було християнство, коли прийшло на наші землі тисячу років тому; особливим воно було п’ятсот чи чотириста років тому, неповторним є і тепер. Здавалося б, одна й та сама Церква, проте змінюються люди, їхня культура і ментальність. Тому, думаю, не можна так однозначно казати про певний тип християнства, про певну сталу унікальність чи особливість. Ми можемо говорити, що належимо до Східної Церкви, тому що наша церковна традиція, богослужіння, досвід переживання Бога, досвід нашої духовності є східними, це безсумнівно. Однак ми не можемо будувати тільки на цьому. Бо наше християнство, що видно з етимології самого слова, виходить від Христа. У цьому й полягає наш досвід – як кожного зокрема, так і всієї Церкви, – що в ній ми живемо Христом.

 Преосвященний Владико, ми належимо до Сходу, але одночасно перебуваємо у єдності з Апостольським Престолом. Таким чином, ми чи не найбільше відчуваємо рану Великого Розколу. Яким є, на Вашу думку, послання нашої Церкви у пошуку втраченої християнами єдності?

 На мій особистий погляд, кожна конфесія має якісь свої завдання, які Бог на неї покладає. Я цілковито переконаний, що завдання, які поклав Господь на нашу Українську Греко-Католицьку Церкву, – це є свідчення про єдність. Тобто: що про єдність не тільки можемо мріяти чи говорити, вона є реальна до втілення. Ми знаємо, що у першому тисячолітті Церква була єдина. Це не є лише гарні, милі, побожні слова. Це була реальність, дійсність Церкви – Церква була єдина. А значить: знову жити цією єдністю – можливо. Тому не можемо тепер заявляти, що бути в єдності нереально, що ми до цього тепер не здатні. Самим своїм існуванням наша Церква засвідчує, що це можливо. Так, в силу історичних обставин, людських амбіцій та людської гріховності в ХІ столітті наступив розділ Церкви на Східну і Західну, або ж, як ми тепер окреслюємо, на Православну і Католицьку. Упродовж другого тисячоліття Східна і Західна частини Церкви, колись Єдиної, звиклися з тим станом, який є. Однак, у цій дійсності наша Церква самим своїм існуваням вказує, що реальність єднання Церки є можлива. І це, думаю, є причиною того, що ми далеко не завжди відчуваємо доброзичливе ставлення з боку Східної, а часом і Західної Церкви. Чому? Тому що ми засвідчуємо їм, що стан, в якому зараз є Церква, не є до кінця нормальним, що Церква поділена. Отже, можна сказати, що ту ідентичність єдиної Церкви, яка була в першому тисячолітті, зберегла наша Греко-Католицька Церква. Бо ми живемо багатством як Східної, так і Західної Церкви. І тому, і я переконаний в цьому, завдання і покликання нашої Церкви, яке на Неї поклав Господь, – це свідчити Сходу і Заходу про цю єдність, вказувати, що та єдність була і є можлива до здійснення тепер.

 Як у цьому контексті розуміти те несприйняття, що його деякі Православні Церкви виявляють до нашої Церкви? Часто з уст їхніх офіційних представників можна почути, що потрібно практично ліквідувати «уніатські» Церкви, а тоді щойно – кажуть – можна говорити про якусь єдність.

 Наша Церква не є жодною перепоною. Тому такі твердження – це, як кажуть білоруси, «політічєскіє гульні», і правди в них жодної немає. Бо хто заважає старатись про єдність Церкви? Пропонував би лишити нашу Церкву і працювати над єдністю, займайтесь екуменізмом. Однак трудність тут є в іншому. Наведу приклад: чому комуністи в радянські часи нищили гарні церкви? Бо самі храми дорікали їм – були свідченням Божої присутності. Так само, думаю, і деяким православним дуже тяжко прийняти наше існування, яке нагадує їм про втрачену єдність Церкви. Впевнений, це і є головною проблемою. Певний того, що вони до кінця й самі не усвідомлюють, чому мають до нашої Церкви таке негативне ставлення. Інший приклад, коли я дивлюсь у дзеркало і бачу в собі якісь вади, то хіба буду я виглядати інакше, якщо розіб’ю дзеркало? Тому, на мій погляд, ставлення до нашої Церкви дуже часто і є отим дзеркалом, або тестом, для інших.

 Ваше Преосвященство, чи можна, отже, твердити, що свідчення християнської єдності та її пошук на вселенському рівні є частиною ідентичності нашої Церкви?

 Що ж, це так і не так. Початок життя християнина – це життя в Бозі, а найбільша проблема кожного з нас – це гріх, який відділяє нас від Бога. Кажуть, у перші віки християнства люди сповідалися в присутності всіх членів Церкви і робили це раз у житті. Бо в ту епоху сповідався лише той, хто відпав від Церкви через той чи інший гріх. Повернення християнина до Церкви, до Христа – це і є сповідь. Я переконаний: що коли кожен із нас більше зростатиме в тій особистій єдності з Христом, то більше ми наближатимемось до єдності в Церкві. Й ідентичність наша відкривається на кожному історичному етапі через нашу ідентичність у Христі. Апостол Павло каже: «Я все можу в укріплюючому мене Христі», Євангеліє каже: «Шукайте найперше Царства Небесного, а все решта вам додасться». Во Христі, з Богом, ми відкриваємо свою особисту ідентичність і свою ідентичність як Церква. І тому питання ідентичності – це питання нашого особистого життя у Христі та нашого спільного наближення до Христа як церковної спільноти. Так, наближаючись до Христа, наші спільноти зростатимуть у Христі як Церква і колись стануть єдині. Скажу образно: якогось ранку ми прокинемось і усвідомимо, що ми – єдині, причому не через наші зустрічі, не через діалоги та дискусії, а через наше зростання у Христі. Можна назвати багато причин, підводних течій чи суб’єктивних чинників, що не дають можливості повернути втрачену єдність Церкви. Але першопричиною є наша роз’єднаність во Христі – те, що ми віддалені одні від одних через свою гріховність, а тому й не здатні стати ближче. І навпаки: коли ми стаємо близько до Христа – і особисто, і як Церква, – тоді й вертаємося до бажаної єдності. Тому особисте навернення є преважливим. Як казав один святий: «Здобудь мир і навколо тебе тисячі спасуться». Я цей вислів перефразував би так: «Живи в Христі, з’єднайся з Ним, і навколо тебе з’єднається уся Церква». Так особиста єдність з Христом, або життя у Христі, дає фундамент для єдності в усій Церкві. Єдність з Христом у нашому мікрокосмосі спонукає до єдності з Христом у макрокосмосі.

 Прошу Владики, виходячи зі сказаного Вами стосовно потреби христоцентричності нашого духовного життя, наскільки мирянські рухи, що з’являються в Церкві час від часу, сприяють зростанню христоцентричної свідомості мирянства?

 Коли іноді кажуть: «Церква щось там не так зробила чи сказала», я часто питаю: «А хто є Церква? Церква – це кожен з нас. Ми є Церква, правда ж?» І тому, кажучи про Церкву, ми говоримо про себе, бо кожен із нас – це частина тієї цілісності. Кількість мирян, за означенням, домінуюча. Дай Боже, щоб священиків назбирався хоча б один відсоток. Значить 99 відсотків – це миряни! Вони є головна сила в Церкві. І тому дуже важливо, щоб саме миряни жили в Христі, щоб плекали цей визначальний христоцентризм. Для мирянських організацій це не просто важливе, а надважливе питання.

Вплив з боку мирян завжди був важливий, бо це домінуюча кількість членів Церкви, але в мене склалося враження, що миряни мало усвідомлюють свою відповідальність за Церкву. Вони нарікають на священиків чи єпископів, висувають претензії до них, але не усвідомлюють, яку велику роль і відповідальність мають вони самі. Не усвідомлюють свого покликання і завдання. Можна сказати образно: голова відіграє в тілі людини велику роль, але мало що вона може зробити без рук і без ніг, так і єпископ чи священик відіграє у житті церковної спільноти особливу роль, але що він зробить без мирян? Тому активна роль мирян доконечно потрібна. Мені дуже приємно, коли в нашій Церкві постають мирянські рухи. І я певний, що ці рухи будуть різноманітні, бо Христос у різні історичні епохи і в різних культурних середовищах може покликати до буття спільноти з різною духовністю та уставами. Всі вони дуже потрібні у житті Церкви.

 Ваше Преосвященство, сучасна людина шукає духовного, але часто цей пошук духовного перетворюється у прагнення нездорового, а то й небезпечного. Наскільки мирянські рухи можуть зарадити цьому лиху чи його, навпаки, роздмухати?

Один із Отців Церкви казав, що кожна людська душа за своєю природою є християнкою. Кожна людина тягнеться до Бога і шукає Його – незалежно від того, чи вихована вона в християнському середовищі, чи ні. Тому кожна людина – хоч як себе декларує: віруючою, чи невіруючою – прагне виразити свою релігійність. Це окрема глибока тема. Однак якщо коротко, то можна знайти багато аспектів, де людина цю релігійність якось виявляє. Кожна людина, іноді навіть несвідомо, шукає Бога і хоче тому Богові віддати честь, славу і поклін. Проте якщо вона не навчена догм і правд віри, не пізнала досвіду Бога в Церкві, через виховання, євангелізацію та катехизацію, то вона часто знаходить інші форми, як цього Бога шукати і віддавати Йому честь і пошану. Тому мирянські спільноти важливі саме тому, що творять мікросередовища, в яких люди можуть здобувати правдиві знання про Бога, зростати у вірі; у яких можуть також один одного цією вірою збагачувати.

Однак завдання мирянських рухів не в тому, щоб вони ставали (може, я скажу трошки загрубо) клубами взаємної адорації. На мій погляд, правдивість будь-якої спільноти – це її відкритість. Найперше відкритість до будь-якої людини, а також коли спільнота не творить у парафії виокремленої групи, коли завжди готова прийняти інших людей, коли прозора для них і не декларує, про якусь свою унікальність. Просто ця спільнота пропонує певний шлях, один із способів, як це спасіння осягати, як допомагати один одному, як цим спільним досвідом іти до спасіння.

Мені пригадався один приклад з монашого життя, яке також у своєму розвитку набувало найрізноманітніших форм. Сталося це у пустелі, де жили різні подвижники. Були там постники, які майже не вживали їжі; інші багато часу проводили в молитві, чували цілу ніч; деякі ніколи не виходили до людей і ні з ким не спілкувалися. Практикувалися різні способи аскези, різні дороги до Бога. І в один момент з’являється монах, який робить собі стовп, залазить туди і сидить. Це був Симеон Стовпник. І отці не знали, чого він туди заліз. Може, через марнославство: щоб його звідусіль бачили люди, приходили радитися. Може, через гордість. Постало питання: чи то правдивий подвиг, чи не правдивий? Чи такий, що провадить до Бога, чи це лише пошук свого виокремлення? І монахи зібрали раду, поговорили між собою, а тоді прийшли до нього і кажуть: «Рада старців постановила, Симеоне, що ти маєш злізти зі стовпа». Він одразу зліз. І тоді сказали до нього: «Можеш залазити назад на стовп, твій подвиг є правдивий, бо веде до покори».

Отак і щодо будь-якої спільноти в Церкві можна запитати, чи сяє вона покорою, відкритістю та любов’ю. Бо Христос недарма казав: «По ділах ваших пізнаю, чиї ви діти». Тому плоди спільноти, які вона приносить, дають побачити, чи її духовність здорова, побудована на правильних основах, чи ні. І це доводить приклад Симеона Стовпника, духовність якого була здорова, хоча водночас і дивна та незрозуміла для сучасних йому подвижників. Так і в Церкві можуть виникати якісь нові спільноти, може часом нам до кінця і незрозумілі, але вони мусять давати плоди життя в Бозі, плоди любові, терпеливості, покори, смирення. Бо ж кожна спільнота чи мирянський рух мають головне завдання – провадити людину до Бога.

Більшість із нас народилися в Радянському Союзі, де завжди думали за нас. Думала партія, вирішували «нагорі», і, я гадаю, що та ментальність передалась в певній мірі навіть тим, що не народилися в Радянському Союзі. Тому домінуюча більшість з нас має свідомість, що від нас нічого не залежить. Проте в історії, як бачимо, поодинокі особи таки змінювали хід великих історичних подій. І тому так важливо, що кожна людина має власне життя, Богом дарований власний талант. Від кожного з нас залежить дуже багато на тому місці, де ми живемо й працюємо. І коли б ми, кожен на своєму місці, зробили те, що від нас залежить, ми б зробили дуже багато. І тому раджу кожному з нас поглянути, що ми можемо зробити, що залежить саме від нас, – і робити це. Я хотів би, щоб кожен відчув, що є дуже цінним і важливим в очах Бога. Бо Господь наш Ісус Христос умер за кожного з нас. Значить, якщо Бог умер за мене і покликав мене з небуття до буття, я також маю поважне завдання на цій землі. Кожен із нас має дуже важливе завдання: не мале, не велике, але важливе.

 Преосвященний Владико, у контексті всього, сказаного дотепер, хотілося б повернутися до нашого Львова. Львів, як ні одне місто світу, має унікальний досвід співжиття різних Католицьких Церков. До ІІ Світової війни Львів був чи не єдиним містом у світі, окрім Єрусалиму, де існувало три католицькі Архиєпархії – Римо-Католицька, Греко-Католицька і Вірмено-Католицька. Після падіння комунізму маємо лише Римо-Католицьку та Греко-Католицьку, але Львів стався осідком єпархій чи одиниць інших християнських віросповідань. Окрім цього, Львів входив до складу Австро-Угорщини, де змішувалися різні культури, раси, цивілізації: юдеї, християни, австрійці, українці, поляки, мадяри, вірмени й інші. Все це поєднувалось у специфічну суміш, а з другого боку – створювало у Львові атмосферу своєрідного Єрусалиму і в той же ж час малого Риму. Наскільки, на Вашу думку, цей досвід ще лишився живий, а наскільки він вже є просто історичним спадком?

 Тут я повернуся до того, що вже казав спочатку. Наше життя – це завжди живі стосунки. Живі стосунки з Богом, живі стосунки одні з одними. Той досвід співжиття, про який Ви згадували, у Львові справді був. А чи буде він тепер – залежить від нас усіх. Отже, коли говорити про певну специфіку, унікальність Львова, то дійсно так є і до тепер. Але не тому, що так було. Звичайно, залишилися ті традиції віротерпимості, розуміння, певної толеранції, але, я сказав би, що це треба постійно плекати. Як квітку, яку ти сьогодні посадив і за ростом якої ти мусиш доглядати. Отож свідчення Вселенської Католицької Церкви є важливе. Наші стосунки з Римо-Католицькою Церквою багатогранні, і я думаю, що їх треба ще більше розвивати. Це є преважливе як для римо-католиків, так і для греко-католиків й для всієї Вселенської Церкви. І розуміння вселенськості християнства в широкому значенні, тобто стосунки з Православними Церквами, також треба плекати. Треба організовувати різноманітні зустрічі на різних рівнях: єпископи з єпископами, священики зі священиками, миряни з мирянами. Одним зі способів плекання цієї єдності є різноманітні спільні ініціативи. Звісно, в деяких догматичних і еклезіальних ділянках ми не зможемо знайти порозуміння, але можемо спільно допомагати потребуючим, провести якусь спільну молитву, написати для усього Львова чи Львівської області спільне звернення. Над усім цим просто треба працювати. Де є зусилля і праця – приходить результат. Ніщо не постає саме по собі. Як у нашому народі кажуть: «Вода камінь точить», а ще: «Молитва і труд все перетруть».

Розмовляв о. Орест-Дмитро ВІЛЬЧИНСЬКИЙ,
Джерело публікації: risu.org.ua

спеціально для сайту «Католицький Оглядач» і РІСУ

Березень, 2011