Главная » Жизнь Церкви » Ми всі по-новому повинні зрозуміти місце України у світовому контексті
 

Ми всі по-новому повинні зрозуміти місце України у світовому контексті

Верховний архієпископ Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук

— Блаженніший, мабуть, ще ніколи в нас не було такого моторошного Великого

посту і таких поганих передчуттів напередодні Великодня?

— Так, але водночас ми   маємо унікальну можливість порівняти нашу ситуацію з тим, що переживали в ці-таки пасхальні дні  учні Христа. Згадайте, коли Христос помер на хресті, учні були шоковані. Нам   зараз дуже просто уявити,  що вони переживали, втративши всяку надію. Вони ж вірили у свого Вчителя. Вони не були готові до того, що Він помре, буде похований, як звичайна людина. Разом з ним були поховані всі їхні надії. Аж нарешті вони почули, що Він воскрес! Але для того, щоби повірити в Його воскресіння, їм довелося щось подолати в собі. Змінитися. І заново відкрити для себе Вчителя, якого, як їм здавалося, вони знали, з яким вони провели останні три роки. Їм треба було повірити в Нього заново. Пам'ятаєте, як апостол Тома  казав, що, поки він не вкладе пальці в рани Христові, він не повірить? Я думаю, що сьогодні й наша Україна воскресає. Але кожен українець повинен заново пізнати цю нову Україну. Він має пережити свої власні зміни, щоби відкрити для себе нові шляхи і нове життя.

— Ці зміни відбуваються? Тобто, так, є кліше про «народ змінився після Майдану». Але наскільки ґрунтовні й масові ці зміни?

— Я скажу навіть більше — народ продовжує змінюватися. Ми стали іншими два місяці тому — і процес змін у нас ще не закінчився. А тепер ті наші зміни докочують до Сходу і Півдня нашої країни.

— У чому ж полягають зміни?

— Є кілька ключових речей. Головне —  ми починаємо переоцінювати, відкривати для себе цінність України як єдиної й незалежної держави. Двадцять років тому ми отримали незалежність як дар. Вона просто впала нам на голови, а ми навіть не зрозуміли, навіщо. Що нам з тим даром робити. І чи він нам взагалі потрібен. Ми тільки тепер починаємо розуміти, що в ньому — запорука нашого благополуччя, можливість збудувати європейську країну, збудувати її власноруч   такою, якою ми вважаємо за потрібне. Що в ньому запорука нашої безпеки і того, що ми  як народ  взагалі можемо існувати у третьому тисячолітті. Події сконсолідували нас. Люди змінюються, відчуваючи солідарність — між собою і навколо ідеї. Хіба це не перегукується з пасхальним сюжетом?

Майдан, який так усе змінив, став великою несподіванкою. Для всіх. І для європейців, і для росіян, і  насамперед  для нас самих. Ще в середині 2013 р.  ніхто не сподівався, що люди будуть так  рішуче висловлюватися за європейське майбутнє нашої країни. Ще півроку тому навколо казали, що українці — інертний, сплячий народ, який живе за принципом «моя хата скраю». І раптом ми показали зовсім інше обличчя. Ми побачили людей, які переживають за своє краще майбутнє і самі готові його будувати. Більшість людей вийшли не під політичними прапорами чи гаслами. Люди хотіли кращого майбутнього  і бачили його не у поверненні до радянського способу життя, не в утвердженні постсовєтського стилю, а як життя,  побудоване на європейських цінностях.

— Кажуть, ми налякали Європу своєю готовністю відстоювати її вартості навіть зі зброєю в руках.

— Щодо зброї — я не погоджуюся. Саме мирний характер протесту давав йому сили, правди і європейськості. Ми довго  трималися цього мирного протесту, як ви пам'ятаєте. І саме цим   здивували світ. Збройним протистоянням із владою нікого не здивуєш, — цього в світі і без нас багато. А наша сила була у мирному способі дій. У мирному спротиві, відстоюванні тих вартостей, про які Європа сама, може, вже й забула; на яких вона збудована, проте й сама вже почала від них відрікатися, — це всіх вразило. Ми трималися того, скільки могли. Якщо ви пам'ятаєте церковну позицію, — всі церкви відразу говорили про збереження миру за будь-яку ціну. Присутність священиків на Майдані багато  чому зарадила, вони були миротворці, вони допомагали зберегти протест у його сильному — мирному — прояві. І тільки брутальні дії влади перевели все, на превеликий жаль, у насильницьке річище. В цьому протесті ми показали себе справжніми європейцями, здатними на громадянський спротив, суспільну активність, солідарність у відстоюванні справжніх вартостей — верховенства права, поваги до людської гідності, несприйняття корупції. Це були ті вартості, дійсно  європейські вартості, які нас згуртували на Майдані. Чому політики, влада і люди на Майдані не могли порозумітися? Бо вони говорили різними мовами про різні речі. Для політиків, зокрема  влади,  цінності означали гроші, економіку. А для людей цінності були головно моральні, базові, які лежать в основі суспільного буття.

— Куди ж поділася наша солідарність після Майдану? Ми знову не можемо домовитися між собою. Якби проблема була тільки у підбурювачах з-за кордону, — але ж проблема і в нас. Причому не тільки у мешканцях Сходу, а  й Заходу.

— Проблема насамперед  не в мешканцях якихось регіонів. Усі ми — мешканці будь-якого регіону — спресовані чотирикратним стресом. По-перше, це стрес, який спричинили події Майдану. Він є і в тих людей, які безпосередньо пережили ці події, і в тих, які спостерігали за ними. Сьогодні багато людей психологічно не здатні покинути Майдан. Повертаються страхи, спогади, люди не мають спокою в душі. Вони бояться залишити Майдан, бо тоді лишаться сам на сам зі своїми травмами і страхами. Другий стрес пов'язаний із військовою агресією проти України. Ми не знаємо, що з нами буде, що станеться завтра. Цей страх не дає людям упевнено і спокійно, розсудливо подивитися на власне майбутнє, вибрати якусь лінію поведінки, визначитися з необхідними діями. Третій — передвиборна кампанія. Усі ці події — навіть пов'язані з сепаратизмом — це передвиборні технології, і саме так треба на них дивитися. Якби не передвиборний період, багато питань вирішувалися б інакше. Кандидати збирають на наших страхах і породжених ними міфах політичні дивіденди. І четвертий стрес — економічна криза. Вона не додає нам оптимізму щодо майбутнього, породжує   інші страхи. Зрозумійте, люди тепер у дуже тяжкому психологічному стані. Зараз усі  говорять  про «розділення». А яке «розділення», коли ці страхи, ці переживання всюди однакові — і в Донецьку, і у Львові, і в Харкові, і у Франківську, і в Києві. Ми живемо одними й тими самим проблемами і одними й тими самим травмами.

— Однакові травми не виключають розділення. Навпаки. Ми радо звинувачуємо одне  одного в тому, що діється. І тут, вибачте, «галицький сепаратизм» нічим не кращий за «східний». Я  особисто  не бачу різниці між людиною, яка говорить про «фашистів-бандерівців»,  і людиною, яка кидається у відповідь «бидлом даунбаським».

— Це стандартні методи протиставлення двох частин України. Це давня стратегія розділення, давні міфи. Комусь хотілося представити Майдан як виключно галицьку річ. Пригадуєте месиджі, які посилила влада нашій церкві у період Майдану, — того славетного листа про неприпустимість нашої присутності на Майдані? Тоді всі питали, чому цього листа отримала тільки УГКЦ, коли на Майдані були представники майже всіх релігійних організацій України.  А саме тому, що владі дуже хотілося представити протести Майдану як явище виключно галицько-уніатське. Це ж було цілковито не так! Той, хто спілкувався з людьми на Майдані, бачив, що там зібралися люди з усієї  України. А Україна є різна. І це бачив кожен, хто там був, — люди на Майдані були різні. Так, є такий стереотип, що європейськість, євроінтеграція — це те, чого хоче західна Україна  і не хоче східна. Але це міф. Майдан був дзеркалом усієї  України. Коли я відвідував людей у наших підпільних шпиталях — у нас була ціла мережа підпільних шпиталів, у різних монастирях різних конфесій, — то більшість людей, із якими  спілкувався там, були російськомовні. Це були люди з Харківщини, Сумщини, Чернігівщини, Дніпропетровщини. Той, хто говорить про Майдан  як виключно галицьку ідею, — компрометує Майдан, грає на руку тим, хто тепер нас намагається розділити. Коли ми хочемо говорити правду про те, що відбулося в суспільстві, ми маємо говорити правду про регіональні представництва, які Майдан виніс наверх.

— Тобто ви вважаєте, що розділятися і жити окремо — якщо вже ми не хочемо жити спільними мріями — нам не варто?

— Я не думаю, що ми хочемо жити окремо. Хтось зовні хоче нас поділити. Я так завжди думав і тепер відчуваю особливо гостро. Такі думки, навіть до ідеї громадянської війни, — заслані з-поза меж України. Навіть у світлі останніх подій, коли я спостерігаю за реакцією людей на Донбасі, то бачу, що й там ніхто з простих людей не хоче поділу України. Всі розуміють, що це наш спільний дім. Усі церкви України — і православні, і католицькі, і протестантські  — також одностайно виступили про збереження єдності та соборності України.

— Церква може відіграти роль в об'єднанні України?

— Це не завдання церков — політична єдність країни. Наше завдання — дбати про людину, яка сьогодні переживає ті події, що відбуваються. Сьогодні є ціла низка спільнот — і громадських, і церковних, — які намагаються допомогти людям пережити стрес. Є чимала кількість людей, які не підуть до психолога зі своїми страхами, травмами та  проблемами. Але можуть відкритися священику. Тому священнослужителі, зокрема наші, проходять вишкіл, щоби працювати з таким людьми. З тою невпевненістю, з якою ми тепер живемо,   саме церква може стати у пригоді людям, бо вона дає надію. Надію не можуть дати ані уряд, ані парламент, ані всі політики, разом узяті. Країна наша зараз у такому тяжкому  стані, а довіра до політиків така низька, що люди цілком зрозуміло шукають надію на те, що Україна є  і буде. Що вона воскресне. Ця надія іде саме з церковного середовища, з церковного месиджу, який завжди пов'язаний із вірою у воскреслого Ісуса Христа. Отже, я бачу нашу основну місію, місію Церкви — душпастирську. Лікувати душевні рани, які ми отримали внаслідок останніх подій. Повертати людям надію. Зокрема  надію на краще майбутнє для нашої спільної країни. Ця духовна терапія, завдяки молитві, благодаті, яку передає церква, — буде тим, що нас об'єднує, що дає нам надію. Спільну надію на спільне майбутнє.

— Чи це не те «християнство прямої дії», яке просуває папа Бергольо?

— Церква як спільнота не може бути зациклена сама на собі і перетворитися на фортецю, яка себе захищає від зовнішньому світу. Церква має йти назустріч людям, назустріч світові. Оце є християнство прямої дії, про яке каже папа Франциск. Церква має з чим до них іти — з силою воскреслого Христа. Завдання Церкви в даний період  нашого суспільного життя —   йти й допомагати тій людині, яка зараз перебуває  у стані розгубленості, травми, стресу. Християнство конкретної дії заради конкретної людини. Це не якась нова ідеологія. Папа нічого нового не сказав. Він тільки підкреслив те, що є задумом Божим щодо Церкви. Папа в останньому пастирському листі каже, що Церква несе в собі світло радості і сама радіє, коли служить іншим.

— Ви гадаєте, наш національний ренесанс пов'язаний із християнством?

— Я переконаний, що не існує українського національного ренесансу без християнського пробудження. Ви бачили з  подій на Майдані, яку велику роль зіграв тут релігійний фактор. Люди шукали, просили, щоби священики супроводжували їх у ту «страсну п'ятницю». І я вірю, що тепер ми будемо спостерігати справжнє воскресіння України. Ми всі по-новому повинні зрозуміти місце України не тільки на пострадянському просторі, не тільки на Сході Європи, а у світовому контексті — у контексті світової безпеки, світової економіки, міжнародних відносин, які тепер перебувають у кризі, але мусять відродитися.

— Ви оптиміст.

— Я віруюча людина. І тому бачу всі ці події у світлі християнської віри у Воскресіння.

— Зараз точаться суперечки щодо того, які якості найперше повинен мати новий президент України:  він має бути насамперед професіоналом  чи насамперед моральною людиною? Як гадаєте ви?

— Насамперед  він має бути моральною людиною. Моральні якості завжди на першому плані, якщо ми говоримо не про окремі дії, а про особу як цілісність і про її діла як ціле. Навіть найкращий професіонал, який дуже добре знає свою вузьку нішу, але корумпована людина, на загал добра не зробить. Бо він людина, знищена всередині. Тому в президента, на мою думку,  мають бути в першу чергу моральні вартості.

— Які ваші особисті запити до майбутнього президента?

— Сьогодні першою, найважливішою рисою президента має бути його відданість ідеї незалежної, єдиної, соборної України. Він має бути тим, хто об'єднає народ. Кому  повірять і на Заході, і на Сході, і на Півдні, і на Півночі. Він має виступити гарантом єдності. Пригадую, на  конференції «Богослов'я під час Майдану» наші протестанти висловили думку, що нам потрібно шукати те, що в росіян зараз називають «скрепи». Те, що нас скріплює, зв'язує воєдино. Це найважливіше завдання президента. Також це має бути людина, яка готова стояти з народом проти корупції. Питання корупції  дуже складне. Це не тільки й не просто хабарництво — це знищення. Як іржа сточує метал, перетворює його на порох, так корупція сточує весь державний механізм. Сьогодні таке враження, що до чого не торкнешся — все розсипається на порох. Новий президент повинен відновити здорові структури державної влади. Тому питання боротьби з корупцією є надзвичайно важливе. Зрештою, це вимога Майдану. Наступна річ –  президент має бути людиною, котра  виступає за повагу до гідності кожної людини. Має утвердитися верховенство права. Якщо, як і раніше, буде верховенство права багатого і сильного над правом слабкого і бідного, то, гадаю, всі швидко відчують, що ідеали Майдану зраджені.

— Серед тих людей, які є в списках, є хоча б одна, котра відповідає вашим вимогам?

— Я б не хотів займатися агітацією, — це проти наших правил.

— А ви не займайтеся. Просто скажіть — є чи ні.

— Є. Треба уважно прочитати, які саме вартості кандидати проголошують серцевиною своєї передвиборної кампанії. Церква не бере участі у передвиборній пропаганді, — це наш принцип. Але ми можемо озвучити вартості, засади. А виборці  хай самі орієнтуються, які кандидати можуть втілити  ці вартості.

— Стосовно  корупції —  я так розумію, католики тепер мають орієнтуватися на палку промову папи Франциска щодо корупціонерів, які відбілюють себе багатими пожертвами на церкву?

— Ми намагаємося жити тими ідеями, яких учить Святіший Отець. Це непросте питання — пожертва. Треба зрозуміти мотиви людини, яка несе пожертву. Який намір стоїть за пропозиціями, що їх  нам роблять. А нам їх роблять, так. Але ми, Богу дякувати, маємо сили і можливість рішучо сказати «ні». Я наведу приклад. Торік  ми освятили наш собор Різдва Христового у Києві. Це стало символом нашої духовної і моральної сили, бо ми не брали на це будівництво жодної копійки від багатих людей, котрі  скомпрометували себе корупцією. Цей собор стоїть виключно завдяки пожертвам звичайних людей. Пожертви надходили з усього  світу. Коли на початку 2013 р. постало питання, що треба освячувати собор, — ще не всі роботи були закінчені. Нам не вистачало близько півтора мільйона доларів. Це немала сума, і ми її не мали. Ми мали тільки віру в те, що люди відгукнуться на мій заклик. І люди відгукнулися. Багато людей. Гроші приходили маленькими вдовиними лептами. І, дякувати Богові, як бачите, собор стоїть.

— Нещодавно у своєму інтерв'ю голова дипломатичної служби РПЦ митрополит Іларіон Алфеєв сказав, що криза в Україні, і особливо участь УГКЦ у подіях Майдану, стали новою перешкодою на шляху до довгоочікуваної особистої зустрічі Папи Римського та  патріарха Московського. Як ви це прокоментуєте?

— Насамперед  я  попросив би  митрополита Іларіона подивитися правді у вічі. Ні для  кого не секрет, як насправді поводилися церкви під час Майдану. Всі церкви — не тільки наша. Все це є у відкритих джерелах, все було опубліковано, всі про це знають, — і в РПЦ, я впевнений, знають також, бо відозви Всеукраїнської ради церков, наші спільні відозви щодо подій на Майдані, підписані митрополитами УПЦ МП, які виконують обов'язки митрополита Київського, що наразі головує у ВРЦіРО. Виступи наших московських колег — це продовження спроби видати Майдан за якусь галицьку, уніатську, западенську чи якусь іншу націоналістичну ініціативу. Отже, треба просто визнати правду: це не «уніатський» Майдан. Церкви — всі, і УПЦ МП, зокрема, — були одностайні у своїй оцінці подій, і ця одностайність закріплена у наших спільних відозвах. А щодо перешкоди для зустрічі між Святішим Отцем і патріархом Кирилом... Знаєте, як хтось не хоче з кимсь зустрічатися, то завжди знайде причину. Сьогодні, коли Україна –  на перших шпальтах світових ЗМІ, дуже зручно нагадати про «уніатів», які начебто є «коренем усіх зол».

— Але на папу Франциска це начебто подіяло. Інтернетом ходили чутки, що він виявися аж надто стриманим у своїй оцінці російської агресії проти України, і це пов'язують саме з його бажанням зберегти відносини  з РПЦ.

— Ті, хто ці чутки поширює, бачать щось інакше, ніж я. Я особисто нещодавно мав нагоду зустрічатися зі Святішим Отцем  і доніс, як міг, до нього нашу позицію щодо останніх подій у суспільстві, наше ставлення до влади, до Росії й РПЦ. Ми завжди намагалися сприяти діалогу — і в Україні, і поза її межами. Я все це йому розповів, пояснив, і я  особисто  знову відчув у ньому батька, який може підтримати й заохотити.

— «Знову»?

— Він був тим, хто вчив мене бути єпископом. У 38 років  мене покликали до єпископського служіння. Я поїхав до Аргентини і там виявився наймолодшим членом єпископської конференції. А кардинал Бергольо був її головою. І, цілком природно, він учив мене бути єпископом.

— А яке, до речі, тепер ваше ставлення до Росії та  РПЦ?

— Ну  як — яке? Це наша церква-сестра, яка вийшла з тої самої хрещальної купелі князя Володимира. Псалом Давидів каже так: «от що добре, от що гарно, коли браття живуть укупі». В цьому дусі ми маємо розвивати наші відносини з Росією і її церквою.

— Навіть тепер? Ми  наче  у стані війни.

— Ми зараз у стані бурі. Але буря не буває вічною. Давайте дивитися у майбутнє. Я щиро надіюся, що всі ці пристрасті вщухнуть. Що наші брати росіяни відкритими очима і щирим серцем побачать своїх сестер і братів в Україні по-новому. Що вони почують наш голос. Нагадаю вам, що Майдан не був антиросійським. Ця подія взагалі не наставляла українців проти когось. Україна на Майдані відстоювала краще життя для себе, а не протиставляла себе комусь зовні. Я щиро сподіваюся, що та пропаганда, якою годують наших братів у Росії, всі ті упередження розсіються, і ми зможемо по-християнськи відкрити обійми одне  до одного.

— Церква засуджує вбивство і війну. Але всі наші церкви закликали захищати свою країну. Чи немає тут протиріччя?

— Якщо проти нашого народу відбувається військова агресія із застосуванням зброї, ми маємо обов'язок захищати свій народ. Захищати свої домівки і своїх дітей. Зрозуміло, що збройна форма захисту — це крайність, яка допускається тільки в останню чергу. Церква вчить, що треба мати мужність і мудрість не хапатися відразу за зброю, а вживати всіх заходів, аби  вирішити все в мирний спосіб. Ви бачите, існують різні форми війни — інформаційна війна, дипломатична війна та інші способи протистояти агресії. Я щиро сподіваюся, що і з боку Росії, і з боку України, і збоку світового співтовариства вистачить сил та здорового глузду знайти вихід із нашої кризи без зброї.

— У соцмережах обговорюють цікаву закономірність: усі загострення конфліктів відбуваються  напередодні визначних християнських дат — на Стрітення, на початок Великого посту, на Благовіщення, на початок Страсної седмиці. Страшно подумати, що буде на Великдень. Як ви прокоментуєте ці збіги?

— Я можу продовжити ваш список: завжди ці сплески ненависті припадають на неділю, коли християни мали би думати про божественне. Очевидно, що це не є прояв добра. Це є прояв зла. Прояв того, хто розділяє. А ми добре знаємо, хто це. «Диявол» —  від грецького «розділяти», «протиставляти». Це, можливо, і є ознака того, що справжня боротьба точиться не поміж нас, на Землі. Вона йде на духовному рівні. Людина є духовною істотою, яка має і матеріальний рівень існування. І коли ця духовна боротьба сягає  своїх апогеїв, вона виливається у протистояння у фізичному, у матеріальному світі.

— Тобто мусимо відчути себе частиною вселенської битви?

— Абсолютно. Точиться  битва між добром і злом. І тут християни мають свою особливу роль. Ми, глави церков, закликали до безперервної молитви і посту. В УГКЦ кожен день тижня маємо молитви у певному наміренні. В понеділок ми молимося за чесні і прозорі вибори президента та за успішну діяльність ВР. У вівторок молимося за наш уряд. У середу — за Збройні сили. У четвер — за правоохоронні органи. У п'ятницю — за ранених і постраждалих. В суботу — за загиблих. У неділю — за єдність і соборність України. І саме тоді, коли ми молимося за єдність, саме в той день зазвичай відбувається якийсь спалах сепаратизму. Я впевнений, що молитва усіх християн України є тою силою, яка врешті-решт переможе зло.

— Ще раз мушу повторити: ви оптиміст.

— Ще раз мушу повторити: я віруюча людина. Я би хотів, щоби ми всі розуміли: джерелом нашої віри є не якась абстрактна ідея, якась безособова вартість. Ні. Джерелом нашої віри і надії є конкретна особа — воскреслий Христос. Який сьогодні, у ці дні,  переможно ламає двері Аду. Він є джерелом нашого життя, нашого світу, нашого радісного майбутнього. Тому не біймося завтрашнього дня!

Катерина Щоткіна, 18 квітня, 20:55

http://gazeta.dt.ua/internal/verhovniy-arhiyepiskop-ukrayinskoyi-greko-katolickoyi-cerkvi-svyatoslav-shevchuk-mi-vsi-po-novomu-povinni-zrozumiti-misce-ukrayini-u-svitovomu-konteksti-_.html