Главная » Жизнь Церкви » Від Слобожанщини до Поділля й Буковини
 

Від Слобожанщини до Поділля й Буковини

Зоя Сілаєва

Присвячується 20-річчю служіння

Отця Онуфрія Репецького на Слобожанщині

«Пиши заметки, я их называю «мельки»...» –

 з розмови з письменницею С.Шоломовою

Ідея поїхати до о.Онуфрія в Кам'янець-Подільський виникла раптово, але, видно, була влучною і благословенною. Зараз пригадую, як все добре склалося!

Вирушили з Лесею Ш. ввечорі 20 листопада 2012 року потягом Луганськ-Київ. До Києва прибули о 5:22, у день свята Михайла Архистратига, покровителя Київського. Поїхали до Лаври. Служби вже йшли. Побували в храмах, снідали в Лаврі, пили каву. Бачили прочан з Росії, вони супроводжували ікону до Лаври – яку, не знаю – і вже гуртувалися від'їжджати.

 Андріївським Узвозом спустились до Флорівського монастиря. Гуляли Подолом Київським. Піднялись фунікульором на Михайлівську Площу, зайшли до Михайлівського Золотоверхого: пристольне свято. Молилась за сина Михайла.

 Володимирською вулицею дістались Володимирського храму, головного Українського православного. Колись обіцяла собі при кожній поїздці до Києва обов'язково зайти  до Володимирського храму. Здається – виконала дану собі обіцянку. Розписи Васнєцова і Врубеля зачаровують. Таке нетрадиційне зображення Христа-немовляти! Запізно довідалась від Лесі, що той, хто приложився до мощей св. Варвари, яка покоїться саме в Володимирському, той не покине цей світ без покаяння і причастя. Будемо повертатись – час матиму – приложусь  обов'язково.

Від Володимирського собору – до вокзалу. Майже весь час на ногах. О 20-ій з хвилинами потяг, там і відпочинемо.

22 листопада приїхали до  Кам'янця-Подільського, до такого казкового і омріяного міста!

Потяг прибув також о 5:20. Майже нічь. Зачекали о.Онуфрія в вокзалі (він так  велів, не назвав ані адреси, за якою його знайти, ані транспорту, яким їхати). Сказав: «Я вас зустріну». На дворі темрява – кінець листопада! Ще сонний вокзал, кілька людей в приміщенні, світло приглушене. Розглядаємо вестибюль (соромлюсь назвати українським словом «передпокої», воно здається мені якимось  «потойбічним»).

...І ось у дверях – о.Онуфрій. Примружив очі, вдивляється в сонних людей, тимчасових мешканців вокзалу. Підходимо, вітаємось. Благословляє.

Запрошує нас до автівки. Провіз нас ранішнім, майже нічним Кам'янцем. Місто невелике, але у 60-х роках минулого сторіччя було обласним центром. Доїхали до славнозвісної фортеці. Дуже красивий замок! Старовинний і величний, підсвічений сучасними потужними ліхтарями. Місто ще спить. Поодинокі перехожі. Я як у ві сні! Дуже давно, з середини 80-х минулого віку, мріяла тут побувати. І ось! Здійснилось!

Повернулися до міста. Отець показав свою Троїцьку церкву ззовні, запросив до монастирської трапезної пити чай.

Монастир – вірніше та його частина, що збереглася на цей час – являє собою, на мій погляд, барак. Мені здалося, що це лише частина побудови. Вся будівля мала би бути більшою, бо темний коридор непропорційно широкий до його довжини. Тут дійсно був монастир,  який після війни, як заборонили Українську греко-католицьку церкву і вигнали монахів, заселили мирянами. Мабудь такими ж знедоленими і зігнаними, якою стала  на сорок років її нелегального героїчного життя ця Церква. Так вони і живуть тут сім'ями: приватизували, прибудували, надбудували ...  Тепер будівлю знову повертають церкві, монастиреві.

Після чаю пішли до церкви. Вранці в буденні дні службу править о.Онуфрій. В суботу і, здається, в неділю він в церкві села Завалля, де крім нього священника немає. Людей у буденні дні небагато. В середені як і зовні церква скромна, але красива, обладнана. Кажуть, що нова, а справляє враження обжитої, наповненої. Літургія організована, прониклива. Видно, що люди церковно виховані. Проповідь отця, як завжди, вірна і мудра: Бог і я, жива церква, мертва церква, євхаристія, Дух, який від Бога, і природа, в котру вже втрутилась людина.

Після служби о.Онуфрій познайомив нас з пані Галиною, у якої ми будемо мати ночівлю. Після сніданку в монастирі отець відвіз нас до пані Галини, показав нам місто вдень, довіз до фортеці. Тут ми залишились на кілька годин. Вимощене бруківкою подвір'я замку, довколишня територія, музей, кавярня, лавка накштальт художнього салону – все таке «старовинно нове», цікаве, захоплююче. Старовинне – бо 16-те сторіччя, а нове – для мене. Сама фортеця – замок, що найліпше зберігся в Європі. Про нього розповідають історики, мистецтвознавці, архітектори. Мене він вразив красою і міццю.

Я люблю опинитись десь раптово. І зі мною таке траплялось. Червень 2007 року, поїздка до Риму. Після Відню – теж для мене неочікуваного – їдемо вже по території Італії, і раптом хтось із пасажирів: «О, до Венеції їдемо!»  Я цікавилась програмою конференції, а про маршрут я нічого не знала. І це так дивно – раптом опинитись там де і не мріяла! Або мріяла, але дуже несміливо: добре було б... коли-небудь, при нагоді... І ось нагода, і я в Подільському замку!      

Тут  хочу порівняти підходи до подорожі. Мене приваблюють нові міста, і опинитись раптово десь  – це чудо для дорослої людини. А потім пригадувати місцевість, кольори, запахи,  звуки, погоду. ... Тобто моя  схема подорожі: я там була. А Лесина, видно:  я там побуваю. Вона знайшла в інтернеті, чим їхати, як придбати квитки, що цікавого поруч, а це, крім самого Кам'янця Подільського і його замку та церков – Хотин, Бокота, славетні ріки, перетин трьох областей. Словом, Леся готувалась і мене залучила до свідомої подорожі. 

... Піднімались на гору, бачили фортецю під іншим кутом. Леся обійшла все подвіря, я не ходила багато – боліла нога. Було соромно і перед Лесею, потім і перед пані Галиною, яка ввечорі розтирала мені ноги настоянкою, ще й з собою дала.

Повертаючись до міста, довго стояли на Замковому мості через ріку Смотрич, розглядали і дивувались на Смотрицький каньон. Вражає рельєф. Річка десь глибоко внизу. Певно, весь каньон був колись глибокою широкою і, мабуть, небезпечно-бурхливою рікою. А зараз «на дні» каньону по обидва береги – будинки, річка здається спокійною. Русло Смотрича має дуже круті повороти. Міст, що веде до фортеці, з'єднує один і той самий берег ріки. Дуже рідкий випадок. Сам каньон поріс деревами, а в таку пору, коли мені довелось тут побувати, крізь голі дерева проглядають шари камяних порід. 

На площі випили кави зі спеціями в кавярні під назвою «У поліцмейстера». Гуляли містом. Дуже симпатичне, охайне, західне. Побували біля Тринітарського костьолу, відреставрованого у 1990-ті роки греко-католиками. Дуже красива будівля у стилі бароко.

Були біля Домініканського католицького костьолу, на католицькому старовинному цвинтарі. Там багато могил з пам'ятниками на прізвище Карол, прізвище Папи Римського Іоана Павла Другого.

Були на ринку, в аптеці.

Прийшли до храму. Починалась вечирня. Отець Онуфрій сповідав. Я мала свої нотатки щодо розмови з отцем. Після вечері отець провів нас через парк до пані Галини. У парку невелике озерце. Плавають лебеді. Темний листопадовий вечер, яскраво-чорна холодна вода і білі лебеді. Казково красиво! Дивно!

Поговорили з господинею – цікава щира людина! Спали добре.

В пятницю вранці (23.11.12) пішли втрьох на службу.

Познайомились з Любою. Молода симпатична жінка, мати трьох студентів, господарює на монастирській кухні, а її чоловік працює тут же в церкві у будівництві. Зворушливі слова Люби, думаю, буду памятати довго: «Ви приїздіть до отця. Коли до нього приїздять з Харкова, він такий щасливий, і ми коло нього!» Сказано так щиро, так по-людські! А ще вона розповіла нам, як після війни  дітьми її  маму з братом як українців повернули – переселили – з Польщі до України. Така була домовленість між «сильними світу цього»: українців до України, поляків до Польщі, чехів до Чехії. В СРСР ніхто на тих людей не чекав, ніхто про них не думав,  не турбувався. Їх кидали без їжі, без оселі  в полі, в лісі роздягнених і голодних. Яких бід, яких жахів зазнали бідні діти! Як жебракували! Щоб випросити жменю квасолі в іншому селі переповзали на животі через повноводну і бурхливу річку по ожеледілій жердині... Це розповідає свідок. Таке не вигадаєш, таке мало відбутись в житті людини. Не щадили сім'ї змішаних шлюбів, розривали. Вдуматись лише: мільони нікому не потрібних людей різних народів...

В той же день отець Онуфрій  возив нас у Хотин, потім у Бокоту. Це дивні міста! Печерний монастир у Бокоті... Тиша і величність над водосховищем, глибина духу, біля самих печер – покій і затишок. Я навіть рада, що подорож у листопаді: видніше, прозоріше. Як у пісні: «Листья падают, падают, падают...ну и пусть! Зато прозрачней свет!» Одне жаль – день короткий. О 17-ій вже темно. Дуже зігріли мене Бокотські печери.

Дорогою, поки їхали, отець вмикав аудіозаписи розмови журналістки зі старцями афонськими.     Дуже цікаво і повчально.

Обідали у монастирі. Щоразу за столом чи в дорозі (якщо пішки) духовні розмови з отцем. Потрібні і важливі. Отець сам знаходить теми, але вони виявляються такими вчасними, що кожного разу думаю, звідки отець знає, що саме це для мене зараз актуальне? Містика!

В суботу (24.11.12) зранку заїхав за нами о.Онуфрій. Він мав службу в Заваллі, нам дуже хотілось з ним поїхати. Знову нове місце, нові люди, звичаї, але та ж турбота, те ж тепло і щирість. Село Завалля дуже маленьке – 25 хат, 50 мешканців. Недавно збудована сучасно невеличка церква. Тим Божим людям ніяк не можна без церкви! Зморені і нужденні вони віками йдуть до Господа, але сьогодні у селян навіть обігріти церкву немає можливості. В церкві зберігаються свої обряди і звичаї. Отець Онуфрій нічого не міняє. І як це вірно – поважати людей, їхню память у вірі! Саме ці люди донесли Бога до нашої генерації, саме серед них зростають наші священники. Бо ці люди –  сама духовність.

Отець привіз нас у Чернівці. По дорозі нам довелось побувати у місці, де сходяться три області: Тернопільська, Хмельницька і Чернівецька та дві ріки. Саме тут Збруч впадає в Дністер.

Я стільки побачила в цю прощу, а головне відчула! Доброго, дивного! Вразило в подорожі все, бо для мене нове. Люди, села (в приватних господарствах є коні), будинки, рослинність (багато гльоду, шипшини). Дороги погані, бо села бідненькі. В котре вразив своєю увагою, опікою і відповідальністю отець Онуфрій! Бо «приручив»! При прощанні в Чернівцях: «Вам молока дати?» Такий вже він є, і наше щастя, що є у нас.

В Чернівцях ми дісталися на тролейбусі університету, пройшлись трохи містом. Пішли до вокзалу. Рано стемніло, тому бачили у Чернівцях мало. Я пригадала, як була тут з татом восени 1969 року. Як на мої маже дитячі спогади – місто дуже змінилося.

О дев'ятій потяг на Київ. Прибули вранці. До Володимирського храму не пішла, сиділа у вокзалі, Леся їздила на Поділ до Флорівського джерела. Леся дуже приємна товаришка у прощі, багато знає, має досвід мандрівництва і інтерес до всього, всюди готова піті, все подивитись. Не вперше ми з нею  морем і суходолом. Були вже і Святогірськ, і Ізюм, і Крим (Форос, Мелас, Севастополь, Інкерман). Я дуже їй вдячна.

Потяг до Харкова десь біля 13-ої, знову Луганський. Залишається мріяти про такі подорожі. Свята Варваро, я побуваю коло Тебе!

(Переписано з подорожнього щоденника)