Главная » На пути к единству » Віра Київської Церкви - в єдиному євхаристійному жертвоприношенні
 

Віра Київської Церкви - в єдиному євхаристійному жертвоприношенні

о. Михайло Димид

Питання єдності Церков завжди було предметом гарячих дискусій серед християн. Історія розділення позицій починається від апостольських часів і проходить червоною ниткою через усі вселенські собори аж до наших днів. Найсумніше, коли одні християни приписують собі право позбавляти християнської легітимности своїх братів по вірі. Переважно їхні послідовники потім шкодують про такі кроки своїх пращурів, однак якщо анафему проголошено, то нелегко її безслідно зняти. Тоді, крім оспорювання дійсності, це бачення перетворюється на догму для самозахисту і виправдання викляття своїх одноцерковців. Це спричинює те, що друга сторона й собі сакралізує різницю поглядів на одну Божу справу. Таким чином, постають три істини: Божа правда і дві догматичні інтерпретації, піднесені людиною до рангу вірування. Очевидно, що згодом до того додаються гордість і амбіції поодиноких людей та їхніх груп підтримки; так узаконюється, оцерковлюється і догматизується розкол у Церкві.

На щастя, однак, Церкві властивий не лише цей песимістичний погляд на істину. Церква - це установа, яка постійно відображує для своїх вірних проміння нашого Сонця - Ісуса Христа. Відблиск Сонця - це діяння Святого Духа, Якого ми прикликаємо для нашої Церкви у різних молитвах, щоб Він просвічував нас, де, коли і як захоче. Церква - це установа, свідома того, що її ієрархія, як і народ, не тільки може помилятися, а й напевно помиляється в різних моментах - а згодом не має сили відразу поправити ці помилки через людську гордість.

Тому Церкві потрібна, крім ієрархічної, ще й харизматична сила - живі пророки, які можуть бути або не бути ієрархами, але мусять бути некон'юнктурними шукачами і відкривачами Правди. Вони справді зможуть очистити Церкву від непотрібного нашарування канонів, піднесених до рівня догматичних правд віри.

Одним із них є канон 702 Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ), що є калькою канону 908 Кодексу канонічного права Західної Церкви (ККПЗЦ). Своєю чергою, ці канони, видані Римським Престолом, є повторенням того, що вже було написано у 1917 році в першому ККПЗЦ. Власне кажучи, формально було винесено остаточну заборону спільної відправи Святої Літургії Жертви (для нас - православних і греко-католиків) в тому ж 1917 році. До того часу не було дозволу, але не було також і такої кодифікованої заборони.

Коли йдеться про Київську Церкву римського сопричастя, тобто про нинішню УГКЦ, то вона справді опинилася в неблагонадійному становищі. У 1596 році їй запропонували в ім'я спасіння своїх чад практично внутрішньо роз'єднатися, щоб знайти іншу єдність. Тоді панувало таке богослов'я спасіння, яке називають ексклюзивістським. Однак, на думку Отців Берестейського Синоду, сопричастя із Римським Престолом не означало зміну чи тим більше засудження віри своїх батьків і припинення євхаристійного сопричастя зі своїми братами - членами однієї Київської митрополичої Церкви. Через свою віру наші батьки спасалися! Ми маємо ту саму віру, тільки ми прагнемо до вселенського сопричастя! Київські Отці Церкви не забороняли співслужіння між «уніатами» і «схизматиками», що свідчить про їхню позицію, на яку Священна Конгрегація поширення віри у XVIII ст. зреагувала офіційною забороною. Історики повинні віднайти і видати ці документи (про які говорить і відомий австрійський екуменіст протоієрей Ернст Сутнер), щоб вони стали доказом того, що віра Київської Церкви завжди була православно-католицькою і що Берестейські порозуміння (Берестейська унія) не могли її змінити. Сказати, що Берестейські порозуміння частини Київської Церкви з Римською Церквою призвели до зміни віри, - те саме, що твердити, начебто віра пращурів не була спасенною і що вони століттями жили для вічного прокляття. Віра Київської Церкви була і лишається православно-католицькою; а якщо так, то Церква Київська лишається єдиною перед Богом, і питання так званих розділень є лише справою приналежності різних частин цього одного Божого Тіла до різних потужних патріарших центрів. Те, що вони свої поділи піднесли до рангу не стільки питань влади і панування, скільки питання різниці у вірі й тому самі собі не дозволяють причащатися з одної Чаші, а продовжують розчленовувати одну помісну Київську Церкву, постійно втягуючи її до своїх безплідних безапеляційних заяв і заклинань, є очевидним. Однак найкраще, що робить Київська Церква упродовж століть, - це свідчить через своїх пророків, що це не та дорога, яку пропонує Євхаристійний Христос.

Що змінилося в Київській Церкві від Берестейських порозумінь і після них? Чи Святі Таїнства не були правдиві, а потім такими стали? Ні, були правдивими і такими ж залишаються! Чи єпископи не мали єпископського насліддя і не належали до вселенської колегії єпископів - наслідників апостолів, а лише потім сягнули того статусу ? Ні, належали і належать! Чи перед тим Символ віри був ущербний і не висловлював усього, у що вірить єдина, свята, соборна й апостольська Церква, а згодом сягнув повноти ? Ні, все, що було вміщено в Символі, так і лишилося! Чи Берестейські порозуміння означали зірвання євхаристійного сослужіння сопричастя між Руссю і Руссю? Ні, цього не було написано в жодних документах, цього поколіннями не було й на практиці!

Навпаки, росло усвідомлення того, що там, де людська гордість не дозволяє церковним мужам знайти в собі смирення для спільного споглядання єдиного Сонця - Христа, там саме Сонце настільки сильне й наповнене теплом та сяйвом Світла, що воно саме проникає в шпарини людського егоїзму.

Київська Церква завжди розуміла, що не людський розум може приготувати тіло до прийняття Таїнства Євхаристії, а Таїнство Євхаристії може відкрити людину до розуміння Його через свою Божу педагогіку. Це Таїнство, і тільки воно, зможе знову лікувати рани і об'єднувати Боже, що його людський гріх і підступи злого постійно розділяють і протиставляють.

Щоб свідчити ту істину, що не може бути людських поділів (навіть якщо вони вбрані в церковні шати) там, де самою Своєю природою Бог об'єднує, треба бути не тільки ієрархом, а й пророком. Про цю істину говорили всі без винятку три первоієрархи Київської Церкви римського сопричастя ХХ століття. Це вірно й по-новому доступно виголошує Патріарх Любомир. Такою є євхаристійна віра Київської Церкви!