Благодарення і таїнство

Олександр Польшин

На початках євхаристія була саме євхаристією, тобто — подякою за спілкування «у Христі». І ця подяка не мала статусу таїнства, тому що справжнє таїнство звершувалось значно раніше — коли спільнота входила в спілкування з живим Христом, наповнювлась Духом Христа. І це не потребувало ніяких спеціальних пояснень, тому що кожний відчував в самому собі певні зміни своїх бажань, думок почуттів і головне, своєї поведінки по відношенню до присутніх тут братів. І людина точно розуміла, що ці зміни не від її власних зусиль, а від дії Духа присутнього тут Христа. А євхаристія була логічним продовженням цього спілкування як подяка за отримані дари Духа Христового.

Перебування в єдності між собою і з Ісусом Христом створює з окремих людей єдине тіло — «тіло Христа». Тому виголошення слів подяки-євхаристії: їжте — це Моє тіло, пийте — це Моя кров, не виглядає як акт канібалізму. Бо кожна людина в фізіологічному сенсі і справді «п’є» свою кров і «їсть» своє тіло у вигляді фізіологічних змін. А коли вся спільнота стає єдиним, спільним «тілом Христа», і для кожного тіло і кров Христа стають також і її власними тілом і кров’ю, то їсти і пити «тіло Христа» — просто означає перебувати з Христом в такій близкості і єдності, як про це говорить апостол Павло: «Вже не я живу, а живе в мені Христос». Коли в спільноті відбувається це таїнство, тоді нема потреби робити «таїнственними» все інше, що далі розгортається в спілкуванні з реально присутнім серед спільноти Христом.

Та коли це таїнство було втрачене внаслідок певних причин, тоді виникла потреба перенести здійснення «таїнства» на інші елементи спілкування спільноти з Христом. Та й саме це спілкування перетворилось з реального на символічне, коли воно лише виголошується і позначається як бажане, але не здійснюється саме в часі спілкування з Христом.

Таке розуміння сенсу і змісту євхаристії дозволяє зрозуміти сенс і зміст послань апостола Павла.

Присутність серед спільноти живого воскреслого Ісуса Христа, другої Іпостасі Пресвятої Трійці – оце справжнє таїнство, яке окрім хрещення людини не потребує ніяких попередніх умов. А «перетворення хліба і вина в плоть і кров Христа» виглядає таким, що потребує певних розумових припущень, тобто додаткових умов, щоб сприйматись як можливе, а головне – як важливе і необхідне для спілкування між людиною і її Спасителем.

Єдина умова, щоб живий Христос був серед своєї спільноти, вже була виконана раніше самим Христом – це Його смерть і Воскресіння заради своєї спільноти. А от для «перетворення» потрібні ще додаткові умови, головна з яких – це спеціальний «чин» Літургіїї. А також ще одна додаткова умова – перетворення «предстоятеля» спільноти в «священника» і відповідно ще одного таїства – свячення священника додатково до таїнства хрещення.

Присутність єпископа стала гарантією присутності серед спільноти Христа. Це зробило необов’язковим, а надалі і непотрібним, внутрішню роботу кожного з присутніх для досягнення особистої єдності з Христом, особистого відчуття присутності Христа. Слова: «Христос посеред нас – ї є, і буде», перетоврились на ритуальний вислів і перестали бути свідченням про те, що Його перебування серед спільноти справді здійснилось, коли кожен з присутніх може це засвідчити як правду, за яку він бере відповідальність перед тим Христом, Який запитає нас про це на Суді. Зробивши із цього вислову «таїнство», стало неважним його здіснення «тут і зараз». Спільнота як діяльність дорослих християн, перетворилась на дитячий садок з вихователем-єпископом.

Коли прот. О. Шмеман обгрунтовує необхідність ще одного «таїнства» - таїнства зібрання вірних в церкву, то він, здається, не усвідомлює, що тим самим відкриває шлях до протестантського розуміння християнства. Теж саме можна сказати і про працю прот. М. Афанасьєва «Церква Духа Святого».

Перенесення акценту з кліру на зібрання-спільноту вірних, якщо ці ідеї довести до логічного завершення, повертають таке розуміння Церкви, яким воно було у самих апостолів. А воно є однозначно «протестантським», центрованим на спільноті вірних, а не на єпископі. Це вже в подальшому єпископ став центром «церкви кліриків».

Наявність зовнішнього, загального для всіх, гаранта присутності Христа в постаті єпископа зробила непотрібною внутрішню особисту роботу над здійсненням присутності Христа. Робота за перехід від «старої» до «нової» людини замінилась пошуком «гріхів» і «боротьбою» з ними. Присутність серед спільноти живого Христа перестала бути найпершою цінністю, заради якої люди прийняли хрещення і створили зібрання. Реальне переживання переміни  себе від старої до нової людини також перестало бути цінністю.

Єдине справжнє таїнство, яке є спільним для всіх християнських конфесій, це таїнство спільноти, тобто таїнство перебування серед християнського зібрання реального живого Христа. І ця присутність засвідчується спільнотою і як переміна в кожному особисто, і як переміна в спілкуванні між собою. Коли це таїнство стається, здійснюється, все інше вже не потребує бути «таїнственним».

Для католиків і правосланих потрібно так багато таїнств тому, що вони не звертають уваги на друге за важливістю таїнство, після таїнства хрещення, на таїнство зібрання спільноти. Після здійснення таїнства спільноти, життя кожного стає «таїнственним» - захованим у живому Христі, як говорить ап. Павло.

Для того, щоб всі інші дії спільноти продовжували бути таїнствами, вони повинні відбуватись у спільноті, посеред спільноти. Тому спільнота не може бути великою, вона може дійсно функціонувати як спільнота, лише коли вона невелика за кількістю учасників. Звідси очевидно, що пошук «своєї» спільноти, перехід від одної до іншої,  є цілком природним і відповідним до суті спільноти як зібрання, яке має на меті стати у Христі «одним серцем і одною душею».