Лист до майбутніх поколінь

Кардинал Люстіже 

Жан-Марі Люстіже (1926-2007), кардинал Парижа

У часи кораблів із вітрилами, зазнавши кораблетрощі, в море кидали закорковане у пляшці останнє послання або крик про допомогу в біді, зі сподіванням, що одного прекрасного дня хтось його віднайде. Так само і я: кидаю в це неосяжне море часу свої декілька рядків, не знаючи, чи вони досягнуть хоч би півстоліття.

Що стосується мого покоління, то, за словами апостола Павла до Колосян (Кол 3, 3), воно вже давно «поховане з Христом у Бозі». На мою думку, більш імовірно, що ніхто не матиме від цього покоління ніякої користі — хіба що посміється над ним. Однак я бажаю, водночас побоюючись за цього гіпотетичного читача, щоб ці рядки не пробудили в ньому ностальгії за уявною «прекрасною епохою», навіть — якщо це можливо — час, у якому читач живе, ще жорстокіший, ніж наш, оскільки можливо все.

Найкраще, як і найгірше, — завжди можливе

Все можливе в цьому світі там, де є люди, — як найкраще, так і найгірше. Ось перший доказ цього, який може видатись наївно-очевидним. Тим не менш, мені нелегко про це написати, в той час коли наше століття захопилось колосальними проектами трансформації людини, сподіваючись, що «завтра» принесе щастя, і що достатньо очікувати на «краще майбутнє», яке неминуче настане. Я кажу: «Найкраще, як і найгірше!» — адже людство вирізняється тим, що володіє духовною свободою вибору. Воно було задумане, щоб обирати добро, та в той же час, бувши зраненим, насправді відкидає його. Це таємниця людського буття, яка перевершує все, що її обмежує; таємниця, яка постає на перших сторінках книги Буття, де ми, люди, «сотворені на образ та подобу Божу», відвертаємось від Нього. Якщо ми здатні на найкраще так, як і на найгірше, то повинні були б уже знати за стільки тисяч років, як вибрати добро, замість його відкидати, тому що зло ніколи не вибирається. Так думати — це самогубна ілюзія того, хто вважає, ніби житиме краще, коли насправді пришвидшує свою смерть.

Досвід не передається

Дійшовши до цього моменту в своїй аргументації, я можу уявити, наскільки це може бути для вас дивним: що я даю поради та рекомендації на майбутнє. Зрештою, вони були повторені протягом століть стількома чоловіками й жінками, які шукали істину; тими людьми, які віддали усі свої сили, аби бути їй вірними попри все. Достатньо було би звернутися хоч би до класичних мислителів людства, щоби знайти підтвердження цьому. Можливо, ви очікуєте від нас більшої скромності. Шляхом оцінки помилок, здійснених нашим поколінням, чи навіть цілим нашим століттям, можливо, ми могли б ще запропонувати позитивні настанови для вашого вжитку. Але, знову ж таки, і щодо цього я сумніваюсь. Наступним, справді очевидним та близьким мені по духу, є той факт, що досвід не передається. Можемо передавати знання та вміння, але ніщо не здатне замітини людину, її особисту свободу, розкриття її духу на істину, що дається їй у світлі, яке вона отримує, аби дійти до істинного розуміння того, що євангеліст Йоан називає любов’ю. Він використовує цей термін стосовно Бога і надає йому таїнственності. Любов може теж розумітись як самозабуття, аж до втрати себе, і в такій самопожертві віднаходиться справжнє життя. Підтвердженням цього буде парадоксальне звернення Христа: «Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля Мене, той її врятує» (Лк 9, 24). Коли ж я писав, що «досвід не передається», я хотів вам сповістити те, що ніщо не зможе замінити цього первинного досвіду любові, який покликав вас до буття. Жодне успадковане чи передане багатство не зможе замінити того, що самий акт давання цінніший за те, що отримуємо. Життя не може просто сприйматись як отриманий дарунок, але має бути прожите — під чим я розумію: бути принесеним у жертву. Жодне знання не може замінити цього заклику: «хто правду чинить — іде до світла» (Йн 3, 21), «хто йде за Мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя» (Йн 8, 12). Адже, месіанська таємниця щодо спасіння людей стосується саме тих, хто слідуватиме цим шляхом.

Мир неможливий

Якби можна було переглянути наші невдачі та успіхи, я б їх підсумував в одній-єдиній формулі: мир є неможливим. Нашому століттю мимохіть вдалося створити відчуженні території цілковитого «миру» — здійснивши винищення людського життя, а з ним і всього іншого. Такий мир набагато екстремальніший, ніж той, що панує на наших цвинтарях. Це тому, що наші цвинтарі містять могили, відвідувані тими, хто ще залишився живим та підтримує зв’язок пам’яті з минулими поколіннями. В той час як наше століття створило «абсолютні» цвинтарі без могил, де ніхто з живих не може більш їх навідати. Це випадок Хіросіми й Нагасакі у Японії. Наприкінці Другої світової війни атомна зброя знищила там усі форми життя; під загрозою смерті людям заборонено повертатися туди. Подібний випадок маємо також зі створенням земного пекла тими, хто називав себе «надлюдьми», аби знищити тих, кого називали «не-людьми». Це те, що зробив нацистський режим у Німеччині, ліквідувавши мільйони євреїв по всій території Європи. Виконавці цього злочину знищили себе морального, навіть якщо це не є фізичне знищення; в цьому процесі вони стали живими мерцями й позбулися людяності. Ні Хіросіма, ні Аушвіц, ні жодні інші місця, які ви відкриєте для себе в архівах історії, не є моделями миру. Який, отже, може тут бути висновок? Нам необхідно було би зрозуміти, що мир здобувається боротьбою, і його захист вимагає мобілізації усіх людських ресурсів. За численних обставин це століття не було здатним утвердити мир інакше, ніж шляхом війни, і здійснював це «правом прямої інтервенції». В очах багатьох це був неймовірний прогрес, який мав на меті встановлення справедливого міжнародного порядку, що гарантуватиме повагу до основних прав людини в кожному місці та в кожному часі. Відшукати це можна в анналах прикладів країн Африки, Азії, Європи і т. д. Складно порівняти, що було гірше: страждання, викликанні загарбницькими війнами тиранів, чи страждання, спричиненні захисними війнами миротворців. Чи всі ці «справедливі війни», проведені в ім’я міжнародного права та основних прав людини, не здаватимуться для вашого покоління нічим іншим, як тільки дещо іншою форми тієї ж війни, викликаної людьми, які не були спроможні знайти хоч якесь виправдання своїм ділам? Тож питаю, як війна може бути переможена війною, насильство зупинене насильством, а ненависть подолана ненавистю?

Любіть ворогів ваших

Чи можемо ми насправді ідентифікувати іншу форму війни, таку, щоб була здатною принести мир? У такому разі необхідно було би, щоб і зброя, і стратегії були іншими. Зло не долається злом, лише добром. Вибір засобів має здійснюватися відповідно до очікуваного результату. Нам необхідно віднайти форму жорстокості добра, яке буде радикальнішим, ніж жорстокість зла; несамовитість любові, що буде здатна витримати і перемогти несамовитість ненависті. Потрібно багато століть, аби така сила розкрилась, і вона називається прощення та милосердя. Саме ця сила з’являється з абсолютною радикальністю на сторінках Євангелій. Розіп’ятий Месія то не просто жертва, яку піддали насильству; Він також несе в собі божественну силу любові, цю єдину силу, яка може перемінити серце мучителя — навіть у ту мить, коли він коїть свій злочин. Могутність божественного прощення, якою Він володіє, може розірвати замкнене коло помсти. Тут не йдеться лише про збереження миру за ціну власного життя, як це зробили деякі з великих діячів нашого століття (для прикладу: Мартін Лютер Кінг, Ганді чи Даґ Хаммаршельд), що захищали права пригноблених. Саме ці та інші люди боролися ненасильницькими методами, які протиставляли насильницькому методу ведення війни. Але ненасильницькі методи не є достатніми, аби назвати гріх своїм іменем, чи залікувати рани грішника, чи додати сил прощення потерпілим, чи навіть полюбити тих, хто їх скривдив. «Любіть ваших ворогів» — ця заповідь, дана Ісусом, не тільки запрошує нас любити тих, хто нас ненавидить, переслідує, завдає кривди. Чи це можливо по-людськи? Месія зробив це, тому що «Богові все можливо» (Мт 19, 26). Він закликав своїх учнів чинити так само: впроваджувати в дію божественну силу прощення.

Любіть життя

Те, що я щойно вам написав, може здаватись неймовірною утопією. Тим не менш, ми експериментували не тільки в цьому столітті, але також тисячами років, що вже промайнули, аби ця сила діяла, немов закваска для потьмянілого людського тіста. Було би наївним вважати, що в історії людства, яку я вам описав на початку, можна було б уникнути конфліктів і битв, які не були її найкращою рисою аж досі, якби люди не звелись до бездумності чи рабства. Та знову ж таки, навіть раби борються між собою, і наркомани здатні порвати один одного на шматки в пошуку наркотиків. Тому тільки єдина несамовитість любові всепрощальної здатна протидіяти надміру зла, на яке здатна людина. Ця любов — це сам Бог, до котрого звертаємось у молитві. Знову ж таки: необхідно вчитися молитви та бажати перебувати у ній. Велич людяності полягає у здатності вести цю боротьбу, щоби дати надію там, де багато наших ближніх перебувають у відчаї; будувати мости там, де всі контакти вже розірвано; щоб допомогти людям поважати і приймати себе там, де презирство й корисливість спотворили людські відносини. Я молю Бога за ці майбутні покоління, такі «наївні», «радісні», «химерні», які продовжуватимуть підтримувати вогонь, щоб урятувати людство від того божевільного курсу, яке воно обрало для себе.

На закінчення я б хотів навести вам приклад святого Франциска Ассизького, який одного дня, на початку другого тисячоліття, з’явився в самому серці пошматованої Європи. Він був прикладом щедрості, ставши бідним, аби збагатити інших; став миротворцем, щоб припинити ворожнечу; закликав людину не зраджувати Всесвіт, що даний їй Творцем для користування, і любити життя, тому що воно нам дане самим Богом.

За матеріалами: L'Evangile de la Vie

Переклад: Ольга Нетреб’як СREDO

Джерело: CREDO