Дорога далека

О. Іван Полежака

Дорога далека. Навколо темінь і грязь. Темінь не перечекати і грязь не обійти. Треба йти.

Йде людина. Темінь плутає, грязь вимазує, сили виснажуються. Де темінь, де грязь, де людина? Все перемішалось. Не відрізнити.

Сонячний промінь болюче врізається. Б’є в очі і, одночасно, проявляє все. Тихе озеро, з чистою прозорою водою дзеркалом стоїть перед людиною. Людина підходить і жахається, бо чудовисько з суцільної грязі відображається в дзеркальній воді.

Змиває людина грязь. Шар за шаром від себе віддирає, цілими кусками відкидає, тіло своє біле прозорою водою омиває.

Хто вона?

Живемо в цьому світі. Все бачимо і напрямок, здається, знаємо. І дорогами, які виметені, стараємось ходити. Але коли Бога не маємо, то наше світло це темінь для душі. І дорога наша чиста це сміттєзвалище для вічності.

Коли , на нашому життєвому шляху, нас несподівано лагідно торкається промінь Божої любові, нам стає боляче і страшно, і соромно. Боляче, бо до світла не звикли; страшно, бо ототожнюємо себе з брудом; соромно, бо розуміємо що те, попереднє життя, не є добром.

Каємось, чистою Божою Любов’ю омиваємось, звільняючись від грязі, яку раніше вважали частиною себе.

Людина і гріх не одно. Людина це образ Божий. А гріх, ще грязь в якій людина вимазується, коли не тримається Божого світла. І, навіть, коли нам здається, що грязь проросла в нас і стала частиною нас, то насправді, вона лише добре присохла, витягуючи з тіла вологу. В росі Божої любові вона відкисає і омивається. То ж не варто себе ототожнювати з гріхом. Ми завжди залишаємось Образом Божим. І коли повертаємось до Божого світла то омиваємось від бруду.

18/12/2018

 Приходячи до храму, можемо вести себе як язичники, а можемо – як християни. Коли ми в храмі і для нас, на першому місці є обряд, традиція і вся атрибутика богослужіння, то ми язичники. Язичники, не зважаючи на те, що хрестимось, промовляємо молитви, клякаємо на коліна. Все це важливо. Важливим є обряд. І традиція важлива. І вся атрибутика в свій час і на своєму місці допомагає зрозуміти Головне. Все це як одяг святковий, як оформлення торжества. Але, чи потрапимо ми на торжество, залежить від нас. Бо все це є одночасно і завісою, яка приховує за собою Царство Боже. І нам, щоб ввійти в Царство, потрібно завісу відсторонити, перестати зосереджуватись на ній, зосередитись на самому торжестві, на Таїнстві, яке відбувається в Храмі. Бог прийшов щоб поєднатись з нами. Той, Хто віддав Своє життя за нас прийшов і віддає Себе нам. Віддає Всього Себе, без всякого залишку, без всяких умовностей. Віддає і очікує того ж самого від нас. І коли ми беззастережно віддаємо себе Йому, те що було завісою, стає для нас ступенями сходження, завдяки яким ми підіймаємось до Спасителя і поєднуємось з Ним. Ми стаємо Христовими.

Приходячи до храму, можемо вести себе як язичники, а можемо – як християни. Коли ми приходимо до храму і сподіваємось, що Бог вирішить одномоментно всі наші життєві проблеми і покращить наше здоров’я, чи здоров’я близьких нам людей, то ми язичники. Звичайно ж, Бог може все це змінити. І, як не дивно, часом змінює: поліпшує, полегшує, відновлює… Але, коли чинить це, то відкриває двері і запрошує. І нам потрібно прикласти зусилля, зосередитись на Головному і звершити потрібні кроки. Коли робимо кроки, все загострюється: і обставини, і хвороби. Для більшості тих, хто став на шлях спасіння і йде, загострення неминуче, бо розпочинається боротьба за Життя. І та сила, яка хоче наше життя забрати собі, використовує те, до чого ми прив’язані, те що для нас є дорогим, б’ючи по здоров’ю і створюючи через людей і речі болючі обставини. Але, на шляху до спасіння, Господь завжди поруч. І Він навчає: «Хто хоче йти за Мною, зречись…» Лк.9,23-24; Мф.19,29. І ми навчаємось не триматись того, чого тримались, а віддавати все Христові: і те що мали, і тих, ким дорожили, і себе. І все те, чого ми тримались стає для нас ступенями сходження, завдяки яким ми підіймаємось до Спасителя і поєднуємось з Ним. Ми стаємо Христовими.

Ми стаємо християнами і розуміємо слова Христові: «Істинно кажу вам: Нема такого, хто кинув би дім чи жінку, чи братів, чи дітей задля Божого Царства, і не отримав би багато більше за цього часу, а в наступнім віці життя вічне.» Лк.18,29-30

14/12/2018

Два Храми Божих є дуже важливими для кожної людини. Перший Храм, це той, який являє собою сама людина. Другий Храм, це той, до якого вона ходить. І обидва Храми свідчать один про одного. І обидва Храми потребують взаємодії.

Все, що людина робить в Храмі спільному, чи то добре, чи то зле, вона робить в Храмі власному. Бо у власному Храмі все народжується, звідти виходить і туди ж збагаченим повертається.

Два Храми Божих поєднавшись в людині, відкривають для неї багато Храмів - Храми людей, які Є поруч.

Людина, яка не ходить до Храму, може стверджувати що вона є Храмом Божим, бо має Бога в своїй душі. То є правдою. Але без Храму спільного вона не зможе пізнати багатство свого Храму і скористатись ним.

03/12/2018

Страх входить в душу, паралізує волю, туманить розум. Страх входить і ми безсилі.

Кожна людина підвладна страхові. Кожна людина має свої страхи. Хтось боїться за себе; хтось за рідних: дітей чи батьків, чоловіка чи жінку; хтось за роботу яку має, або якої не має; хтось боїться за державу, хтось…

Звідки страх? Чому? Навіщо?

Хто відповість? Хто допоможе?

Є страх. І страх свідчить. Свідчить про нашу недовіру до Бога і про те що, в дану мить, ми далекі від Бога. Це мить, коли негатив, ми можемо перевести в позитив. Треба лише згадати про Бога і розпочати з Ним бесіду: «Господи, прости мені за мою неуважність до Тебе. Прости що я часто забуваю про Тебе. Прости мені мою недовіру до Тебе. Я знаю що Ти Владика всього. І що кожну обставину життя Ти можеш перетворити на добро. Я безсилий, Ти всесильний. Прошу Тебе, даруй мені сили повноцінно жити в просторі мого життя, яке Ти мені дарував і все перетворювати на славу Твою…» Коли душа налаштується на Бога, слова молитви виникнуть самі. Страх не зникне. Він стане іншим. Він стане звичайним сигналом попередження, коли наша воля змобілізується, розум проясниться, а в тіло ввійде сила і рішучість до дії.

Коли пам’ятаємо про Бога, страх, який заважав і паралізував, поступово переростає в Страх Божий, в якому ми боїмось образити Отця і в якому отримуємо все необхідне до Життя.

30/11/2018