Доторкнутися до Бога

Прот. Михайло Мельник

с. Старі Кривотули

Івано-Франківська обл.

«Як не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, – не повірю!», – відповів Тома учням, які свідчили йому, що бачили воскреслого Господа.

А на дев’ятий день після свого воскресіння Спаситель знову крізь зачинені двері увійшов до своїх учнів і, звертаючись до Томи, на його ж закид мовив: «Подай сюди твій палець і глянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий».

Очевидно не доторкався цей апостол своїми руками до ран Ісуса, не маючи уже в цьому потреби. Якби так, то про це, як важливе свідчення, напевно написав би в Євангелії св. Іван Богослов.

Та найважливіше, що словами: «Господь мій і Бог мій!» Тома визнав і свідчив, що душею доторкнувся і серцем прийняв воскреслого Ісуса Христа, як Спасителя світу і Сина Божого, – як Бога. (Так «не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога своїм Отцем називав, роблячи себе рівним Богові», – розіп’яли юдеї Сина Божого, – говорив ще раніше св. ап. Іван. А скільки разів сам Отець Небесний називав Ісуса своїм улюбленим Сином?).

Тож доторкнутися до Ісуса – це доторкнутися до Бога – це повністю змінитися, переродитися і всіма своїми помислами, словами і ділами свідчити Його присутність в своєму житті. Це сповідував, проповідував, свідчив і до цього закликав св. ап. Тома. За це він і поплатився своїм праведним життям не зрадивши любові своєму Вчителеві і Спасителеві.

А ось до теми надзвичайно цікава історія, подібних якій було чимало.

Один праведний старець багато молився і часто мучився думкою, чому люди, які ходять до храму, моляться до Бога, але не міняються на краще, не живуть праведно, не звільняються від гріхів.

Одного разу з такими глибокими думками він заснув. Враз у сні йому явився світлосяйний ангел, який обійняв старця крилом і почав піднімати високо над землею. Чим вище вони піднімалися, тим слабшими ставали звуки, які доносилися з поверхні землі. Не було чути людських голосів, затихли пісні, крики і весь шум марнотливого мирського життя. І тільки іноді звідкілясь линули гармонійні, ніжні звуки, якби звуки далекої лютні, які яскравими промінчиками підносилися до неба, до Божого престолу.

– Що це таке? – запитав старець.

– Це молитви святих, а також і грішних людей, які зі смиренним і скрушеним серцем, щирим покаянням очищаються з гріхів і навертаються до Бога, – відповів ангел.

– А чому так тихо звучать вони? Чому так мало цих промінчиків? А як тоді, коли храми наповнені вірними?

– Ти хочеш це знати? … Дивися…

І враз старцю відкрилися служіння чи не у всіх земних храмах в найбільші свята, недільні дні і будні. Були головні столичні собори, катедри великих міст і скромні, прості, менших міст, і сільські. Звершували відправи у вишуканих, сліпуче-яскравих золотом і сріблом пошитих облаченнях, прикрашених дорогоцінними каменями головних уборах священнослужителі. Все, до найменшої йоти, було строго за уставом. Величаво, без жодного фальшування співали хори, виконуючи твори відомих зі світовими іменами композиторів. Нарядно і святково одягнені віряни уважно слухали відправу, час від часу побожно хрестилися, нахиляючи голову. Близько вівтаря іноді можна було побачити великих урядовців, міністрів і навіть президентів. Благоговійно запаливши свічки, повільно зробивши рукою на собі знак хреста і поклонившись, вони також молилися…

– «Але що це таке?» – подумав старець. Зовсім ніякого звуку не чути. Не помагали служителям у вівтарі навіть мікрофони з дорогими і потужними колонками. Ось на амвон вийшов високого росту диякон, підняв вгору руку з орачем, відкрив широко уста, і … ні звуку! Жодного звуку не подав і великий хор, хоч добре було видно як напружувалися тенори, аж піднімаючи вище голови, і з усіх сил натужуючись червоніли баси. А регент все махав і махав руками.

– «Та що ж це таке?» – нічого не розуміючи, знову подумав старець. Невже в церквах усі німі?

– Опустимося в один храм і ти все побачиш і зрозумієш… – сказав ангел.

Ніким не видимі вони повільно опустилися у вівтар. Перед престолом стояв головний служитель, а по обидві сторони від нього більше десяти його співслужителів. Доторкнувшись до кожного з них, ангел відкрив старцеві дивну картину їхніх думок. Найбільше його вразили думки найстаршого. Керуючи відправою, він в той же час думав про зустрічі з великими посадовцями, які чекали його, про багато різних організаційних і фінансових питань, які потрібно було вирішити, не зашкодивши нічим собі. Так хочеться виглядати для всіх добрим, хоч проблем між служителями, як завжди, аж забагато. Але про чесність і справедливість не хотілося думати. Найважливіше, щоби все було тихо і спокійно. А незадоволені завжди були. Нагадаю їм обов’язок, не дивлячись ні на що, бути смиренними і покірними.

Всі інші отці оцінювали один одного облачення, засуджували нечесні і несправедливі повищення і нагороди, осміювали невміння і нездатність добиватись кращих парафій і т. д.

А що ж прості вірні?

Вони ще більшою мірою, як відкрив старцеві ангел, критикували і засуджували одне одного чи не за все. Тут були і заздрість, і зневага, і вивищення, і приниження, і осміяння, і злорадство і т. ін.

– Так йому (їй) і треба, – думали про тих, у кого сталося якесь горе…

Молоді хлопці і дівчата дивлячись навзаєм одні на одних мали подібні думки, хто кому краще міг би підходити, хто модніше одягнутий і т. д.

Тож всі однаково стояли перед Богом, але хто це добре усвідомлював, і намагався відчувати Божу присутність? Хто молитвою і всіма силами душі підносив своє серце до неба?

– Тепер ти розумієш? – запитав старця ангел, чому молитви таких людей не доходять до неба. Ось тому і виглядає, що у храмах усі глухі.

В цю ж хвилину якийсь дитячий голос з плачем голосно залунав:

– Господи! Ти добрий і милостивий… Спаси, помилуй і зціли мою бідну маму. На кого я залишуся?..

Ці слова рвали душу старця і він заплакав…

Ангел доторкнувся до грудей хлопчика і в дитячому серці показалися скорбота і любов.

– Ось такі молитви і доходять до Бога!

Проснувся старець і найперше прийшли йому на голову слова Спасителя: «Наближаються до Мене люди, які устами своїми шанують Мене; серце ж їх далеко від Мене; то ж даремно шанують Мене».

Але ж повага до Господа виявляється не тільки в храмі, а й поза храмом, на кожному кроці в житті. Її виявляє кожна наша думка, слово і діло.

Всі відправи ми назвали богослужіннями. Тому звершити і відбути їх вважаємо найвищим, найбільшим і найважливішим перед Богом. В цьому часто підкреслюється особливість і вищість служителів, за що й виняткова їм повага і шана. А про їхню відповідальність, приклад і праведне життя як би і заборонено говорити. Чи не так? Але ж богослужіння – це тільки засоби, інструменти, знаряддя, середники, дорога, які допомагають доторкнутися до Бога. А ми з них зробили культи для поклонінь і так багато про них говоримо і пишемо.

Правдиво деякі глибокодумаючі сучасні богослови кажуть, що у нас забагато символів. Так, святі знаки, традиції, обряди, як і всі інші зовнішні форми, необхідні для звершення поклонінь Творцеві. Але ж без духу – це все є пустим звуком. А дух – це насіння, пожива і джерело енергії, який має приносити явні результати і плоди праведності та святості. Власне це є і має бути реальним і очевидним. Чому ж ми після храму залишаємось такими ж як і були до нього? Чому про чесність і справедливість майже ніхто не говорить? А якщо й говорять, то очевидно що недостатньо? А яка ж і в чому тоді роль Церкви, якщо не виявляти, не викривати, не засуджувати всяке зло і не боротись проти нього? А без цього про яку любов і спасіння тоді говорити? Ось тому і не змінюється наше суспільство, нація, народ і держава. Тож даремно надіятися і говорити, що когось спасе його належність до тієї чи іншої Церкви.

Воістину всі відправи в храмі є спасенними тільки тоді, коли за його порогом у світі безперервно продовжуються служінням Богові через служіння кожному ближньому, як часто до цього закликав і на цьому наголошував наш Спаситель. І кожен християнин, – за словом Христа, – є блаженним, бо на відміну від ап.Томи, повірив, не бачивши воскреслого Господа. А щоб не згубити і не втратити цей блаженний стан, необхідно всім життям свідчити, що ми вірою доторкнулися до Бога, як до палаючого і незгораючого вогню і самі горимо незгасним вогнем любові.