“Не буває Бога для себе, без себе”

о. Іван Полежака
Дякую другу і брату по вірі Олександру Польшину за подарований, під час спільноти, погляд.
“Не буває Бога для себе, без себе”*
Любив апостол Петро Ісуса Христа. Любив і намагався все робити для того, щоб якомога ближче ставати до Господа і щоб Господу було добре. Але таке його старання про добре, заважало апостолу перебувати в Істині. Наш, людський розум, має свої, тверді уявлення про добро. Тому нам легко збагнути добрі бажання апостола і важко сприйняти не зрозумілу реакцію Господа. Хіба ж це погано, коли учень протестує проти того, що його Вчитель добровільно приймає на себе участь жертви і йде на смерть? Здорова розумом людина буде завжди старатись протидіяти тому. Протидіяв і апостол. “Петро, відізвавши Його (Ісуса Христа), почав перечити Йому. Він же, обернувшись і глянувши на учеників Своїх, заборонив Петрові, кажучи: відійди від Мене, сатано, бо ти думаєш не про те, що Боже, а що людське.” Мк.8, 32-33.
Розум важко приймає те, що відкривається душі. Господь словом б’є Петра, щоб привести його до тями і повернути до себе. Бо бажаючи доброго, апостол втратив себе. Його ідея, спасти Спасителя, була вигідна лише сатані. Вона унеможливлювала спасіння і зберігала владу сатани над людством. Наші добрі бажання, без пам’яті про Бога, досить часто відкривають двері злим силам, які нав’язують нам своє бачення і скеровують нас в потрібному їм напрямку. В такі миті ми не належимо собі. А коли ми не належимо собі, то втрачаємо Бога і можемо легко зректись Його, як зрікся, свого часу, апостол Петро (Ів.17,27). Бог дбає про спасіння людей і, заради спасіння, змушений використовувати методи, які нам здаються неприємними і, навіть, неприйнятними. Але, вони приводять нас до тями та навчають дбати не про своє добре, а відкривати свою душу на Господа і дозволяють осягнути та підтримати спасительний план Творця.
* Погляд брата я сформулював своїми словами.
***
Господи, як же ми залежні! Потреби тіла керують нами і ми не маємо сили відірватись від них. За потребами тіла ми не чуємо потреб своєї душі, зневажаємо її, не годуємо її. І, дбаючи “про багато що” (добре, приємне, світле, важливе), ми гинемо. А покликані до Життя. Багато для того не потрібно, “лише одне”, “обрати благу частку… яка не відніметься”.
Насичуємо тіло - йдемо за тілом. Насичуємо душу, для зростання якої потрібна лише одна їжа, - разом з нею підіймаємось до Тебе.
“Марфо! Марфо! Ти турбуєшся і клопочешся про багато що. А потрібне ж тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї.” Лк.10,41-42
Господи, прошу Тебе, дай сили кожну мить обирати Тебе і слідувати за Тобою. Стань для мене Благою Часткою, якій я присвячую своє життя.
***
Чи то боїмось, чи то лінуємось, чи то гріхом обплутані так, що не можемо поглянути на себе очима Бога. Бог дає нам Свій погляд на нас. Дає в повноті, як і Себе Самого віддав. Дає, а ми… Чим ми зайняті? Що ми варимо, або в чому ми варимось? Чому ганяємось за тлінним і втрачаємо нетлінне? Чому заворожуємось тимчасовим і відходимо від вічного? Чому там, де потрібно радіти, ми ремствуємо і стогнемо? Чому відмовляємось від Божого втішення “яке пропонується (нам) як синам”, як дітям Божим і про яке говорить апостол Павло?
“Ви ще не до крови стояли, проти гріха змагаючись, і забули втішення, яке пропонується вам, як синам: “Сину Мій, не нехтуй покаранням Господнім і не сумуй, коли Він викриває тебе, бо Господь, кого любить, того карає; б'є кожного сина, якого приймає”. Якщо ви терпите кару, то Бог поводиться з вами, як із синами. Бо хіба є такий син, якого не карав би батько? Коли залишаєтесь без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини. … Ті (батьки) карали нас, як знали, а Цей - на користь, щоб нам мати участь у святості Його. Кожна кара здається спочатку не радістю, а смутком, але потім навченим через неї дає мирний плід праведности!” Євр.12,4-11
Апостол знав, що говорив, бо він жив Богом. Знали і святі, які ніколи не сумували, не плакали, не ремствували від тягот життя, бо знали - те що не приємне для тіла є дуже корисне для душі. Вони говорили що всяка хвороба, всякі життєві тяготи, для віруючої людини є великим даром Божим. То ж коли людина приймає той дар з подякою до Творця, то Творець допомагає їй відчувати свою душу і готує її святості та до життя в Вічності. А в тій Вічності основою людини є її душа. І коли душа, за земне життя, встигає прийняти Бога, то вона народжується в Бозі і переходить в Царство Небесне. Про те, в розмові з Никодимом, навчає Сам Господь: “істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться водою і Духом, не може увійти в Царство Боже. Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духа є дух. Не дивуйся тому, що сказав Я тобі; треба Вам народитися звище. Дух дише де хоче, і голос його чуєш, але не знаєш, звідки він приходить і куди він іде: так буває з кожною людиною, народженою від Духа.” Ів.3,5-8.
Земне життя, коли ми прагнемо бути з Богом і трудимось в тому напрямку, «стоїмо аж до крові, проти гріха змагаючись», готує нас до народження Небесного.
Дякуємо Тобі Боже і просимо Тебе, допоможи нам гідно, з подякою до Тебе, переносити всі тяготи нашого життя. Навчи нас розуміти Твої дари і приймати їх на славу Твою. Допоможи нам народитись від Духа Твого Святого.