Переміна розуму – як це?

Олександр Польшин

Фарисеї запитують у Ісуса: «Чи є дозволеним платити податок кесарю»? Тобто, якби це залежало від тебе, дозволив би ти, як вчитель і знавець Закону, нам, ізраїльтянам, яким заповідано не бути рабами нікому, окрім Бога Всевишнього, платити податок кесарю-язичнику, тим самим порушуючи цю заповідь і визнаючи кесаря «богом»?

Про що йдеться? Про те, щоб дати просту відповідь на просте запитання. Але будь- яка відповідь на поставлене у такий спосіб запитання буде «поразкою». Або поразкою Ісуса як вчителя, який дозволяє порушити заповідь, або поразкою як «громадянина», який закликає до бунту проти кесаря.

Якщо Ісус як вчитель і знавець Писання, скаже, що податок кесарю давати не можна, тоді він – ворог кесаря і порушник спокою, якого треба «здати» владі, щоб самим не стати учасниками заколоту. Якщо ж він скаже, що податок давати треба, а це податок не на Храм Божий, а кесарю-язичнику, тоді він – самозванець, який вчить не про те, що говорить Писання. А Писання вимагає від ізраїльтян, щоб вони нікому не були рабами, а тільки одному Богові. Отже, будь-яка відповідь є програшною.

 Можливо, якби Ісус відмовився обговорювати це питання, то це б не дуже сильно відбилося на його авторитеті як вчителя. Але Ісус прийняв виклик і дав свою відповідь. І як завжди, його відповідь виявилася значно «більшою», ніж було саме питання.

Ставлячи запитання, фарисеї вважають, що предметом питання не є податок, а саме ізраїльтянин, якому треба вирішити – давати чи не давати податок кесареві. Ось на цей «предмет» і звертає увагу Ісус. І змінює предмет запитання, переводячи увагу слухачів з «ізраїльтянина» на «податок». Він ставить уточнююче запитання – а чия це монета, чиє зображення на монеті? Тепер стає очевидним – монета вже давно належить кесареві, адже на ній його зображення. Отже повернення монети її власникові не викличе ніякого конфлікту між ізраїльтянином, що належить Богові, і монетою, яка належить кесареві.

Можливо, після відповіді Ісуса, деякі книжники могли подумати – і як я сам до цього не додумався. І дійсно, відповідь Ісуса своєю простотою і ясністю приголомшує будь-кого, хто розуміє, про що йдеться мова.

Ще приклад. «Хто без гріха, першим кинь камінь…». У ситуації жінки, узятої в перелюбі, виникла така ж проблема – конфлікт між вимогою закону Мойсєя і милосердям, якому вчить Ісус.

Спочатку все здається очевидним. Жінка скоїла гріх, а закон Мойсея вимагає за цей гріх побиття камінням, страти. Коли судді пропонують Ісусові теж стати суддею, то вони вважають, що поставлять Ісуса перед дилемою – або погодитися з вимогами закону Мойсея, або не погодитися.

У першому варіянті Ісус виявиться прихильником «жорстких заходів» і вступить в протиріччя із своїм же вченням про милосердя до грішників. У другому варіанті він виглядатиме ще гірше. Виступивши проти вимог закону Мойсея, він покаже себе сумнівним вчителем, який відкидає основоположні закони життя ізраїльтян. Тобто, обидві відповіді, як і у випадку з монетою кесаря, виявляються для Ісуса програшними, такими, що показують його непослідовним і сумнівним самозванцем, а не справжнім вчителем.

Але і в цій ситуації Ісус відкриває глибокий і правдивий вихід-відповідь, а логічна пастка, що здавалася такою міцною, розсипається на попіл.

Поки увага зосереджена на очевидному, тобто на негідній поведінці жінки, то і вирішення проблеми «що з нею робити», вбачається в тому ж напрямі – «вона порушила закон, ми, судді, маємо право судити її за провину і вирок – смерть».

Ісус пропонує розширити погляд і ввести в нього всіх учасників ситуації, у тому числі і себе самого. Тоді як судді самих себе в цій ситуації не вбачають, вважаючи, що вони, як судді, знаходяться над ситуацією. Оскільки «суд» в цьому випадку є не стільки юридичним, а більше моральним, то і моральність самих суддів стає принципово важливою, аби вони могли виступити в ролі суддів по відношенню до грішниці.

І тоді питання «що робити з жінкою» розширюється до справді суттєвої проблеми – чи тільки вона одна зробила гріх в своєму житті. Тому що для Ісуса не сама ця конкретна жінка є центром ситуації, а відношення людей до гріха. І тоді виявляється, що судді і жінка не по різні сторони гріха, а знаходяться поряд, на одному й тому самому боці – і жінка і судді однаково грішні. Тоді згадуються слова: «Суд без милості – тому хто не дав милості».

Якщо продовжити геометричний образ, то можна сказати, що на початку судді вважають, що вони знаходяться по одну сторону гріха разом з Ісусом, як вчителем, а грішниця-жінка – по іншу сторону. Що вони з Ісусом виступають разом проти жінки. Але Ісус ясно і точно указує суддям, що вони помиляються. Що вони, судді, знаходяться по відношенню до гріха там же, з того ж боку, де і жінка, і що вони однаково з нею потребують прощення. І відбулося диво – судді це зрозуміли, совість викрила їх. Вони побачили, що не можуть бути тут суддями.

Отже, перше, що зробив Ісус – розширив увагу учасників ситуації до всіх її складових. Так само це треба зробити і нам, хто читає опис цієї ситуації. Тоді стають видимі всі ті сенси, які присутні в ситуації від початку, але не вбачаються учасниками через помилкове розуміння ними свого місця і своєї ролі в цій ситуації. І далі, Ісус переміщує центр уваги з безособового закону на особисті стосунки між конкретними людьми.

 Для суддів предметом ситуації є закон і його виконання. Ісус проводить персоналізацію предмету ситуації і змінює бачення сенсу ситуації. Через це відкривається справжній сенс всього того, що відбувається, справжній сенс тих ролей, які прийняли люди для себе як самоочевидні. І тепер відкривається справжній вихід з ситуації, вона перестає бути безнадійною, як здавалося на початку.

Запитання-пастку, подібну цим євангельським, сформулювали вже в 20-м столітті російські атеїсти: чи може Бог створити такий камінь, який Сам же не зможе підняти? І тут також, як і в питанні про податок кесареві або про покарання жінки, будь-яка відповідь буде програшною, оскільки неминуче приводить до заперечення одного з основних атрибутів Бога – Його Всемогутності. Логіка в цій пастці проста. Якщо Бог не Всемогутній, то це означає що Він – не Бог, а значить і Бога взагалі немає.

Але, як кажуть, філософ Микола Бердяєв дав гідну відповідь на цю хитромудру пастку. Його відповідь така: так, Бог може створити такий камінь, і цей камінь – людина.

Відповідь Бердяєва побудована на зміні певної якості предмету запитання. Якщо залишатися в площині формальної логіки, то відповідь повністю міститься в самому питанні – або може створити, тоді не зможе підняти, або взагалі не зможе створити, то й піднімати буде нічого. Бердяєв переводить питання з формальної площини в змістовну. І тоді знаходиться цілком ясна і змістовна відповідь.

У початковому контексті вочевидь мається на увазі, що слово «камінь» позначає якийсь пасивний неживий предмет. Саме цей очевидний зміст слова «камінь» Бердяєв змінює. Коли з пасивного об'єкту камінь стає активним суб'єктом – людиною, тоді відповідь теж стає очевидною. Саме людина, наділена Творцем свободою волі, є той «камінь», який Бог, створивши, не може «підняти», тобто повністю підпорядкувати своїй Божественній волі. А для християнина це є наріжним каменем, на якому будуються відносини між Богом і людиною.

Звичайно, Бог може «підняти» цей «камінь», може примусити людину зробити те, чого людина не хоче. Але для цього Бог повинен порушити свободу людини. Людина, у якої Бог віднімає свободу волі, перестає бути людиною. Якщо ж Бог не примушує людину підкорятися Своїй Божественній волі, тоді людина залишається людиною, але Бог виявляється не Всемогутнім.

Та все ж Бог залишається Всемогутнім, тому що Він створив неможливе з погляду формальної логіки – людину. Більш того, створивши людину, Бог проявив Себе двічі Всемогутнім – створив людину і залишився Богом.

В історії з податтю кесарю Ісус зробив протилежне перетворення ситуації. Він змінив предмет, який був персоналізованим – платити або не платити податок, в співвідношення між безособовими предметами – монетою і службою зборів податків кесарю.

Тобто, Ісус переводить предмет ситуації з особового статусу, адже йдеться про те, що людині треба робити з податтю, в статус безособовий – що треба робити з монетою. Ісус переводить увагу слухачів з умовного ізраїльтянина, якому треба вирішити питання «платити – не платити», на сам засіб платежу – монету, яка і так вже належить кесареві- язичникові. Оскільки сама по собі монета не містить в собі нічого «духовного», а цілком належить світу кесаря, то повернути її кесареві не є пов'язаним з гріхом перед Богом. Тому, платити податки язичникові-кесареві не буде гріхом перед Богом.

Ісус розрізняє і відділяє сенси цієї ситуації. Якщо людина платить податки і взагалі дотримується законів кесаря-язичника, це не робить її рабом кесаря. Тому що основне розділення між рабом Божим і рабом кесаря знаходиться не у сфері кесаря, а у сфері відносин між людиною і Богом. До тих пір, поки у відносинах між людиною і Богом немає «кесаря», тобто кесар зі всіма своїми законами залишається поза сферою відносин людини і Бога, доти людина залишається рабом Божим, хоча в зовнішньому житті виконує закони кесаря. Так, є ситуації, коли ці сфери перетинаються і між ними виникає конфлікт. І тоді людина повинна вибрати своє місце в цьому конфлікті. Так з'являлися християнські мученики.

За часів Ісуса були прихильники радикальної точки зору, які стверджували, що платити податки кесареві-язичникові є для ізраїльтянина зрадою Бога. Як бачимо, Ісус не був прихильником а ні радикалів, а ні лібералів. Він вказував на інший критерій для розрізнення авантюристів-радикалів від колабораціоністів-лібералів. Фактично, Ісус говорить нам: якщо в твоїй душі вже царює Бог, то податки не можуть нічого ні відняти, ні додати до цього. Якщо ж в центрі твоєї душі не володарює Бог, тоді ти чіплятимешся за зовнішні ознаки – за податки, за одіяння, за ритуал і тому подібне.

Та залишається питання для нас: як Ісус це «робить»? Що саме він «змінює» в нашому мисленні, що і ми теж бачимо вихід із здавалося б безнадійних логічних пасток?

Отже, треба стежити за тим, щоб предмет запитання залишався адекватним всьому змісту тієї ситуації, в якій питання виникло. Тоді стає можливим виявити всі сенси, наявні в ситуації. Усвідомлення всіх сенсів дозволить побачити справжнє осмислене рішення, яке дасть вичерпну відповідь на запитання, що виникло.

 Адже і справді, не можуть проблеми язичників бути проблемами народу Божого. Та маючи бажання, можна так ці проблеми «переплести», що стане майже очевидним, що вони є спільними і для ізраїльтян, і для язичників. У цьому епізоді Ісус показує, як це можна «розплести» – треба повернути запитанню його справжній сенс.

Те, що робить Ісус із запитанням про подать, не є якоюсь маніпуляцією або підміною сенсів. Ісус не додає в проблему нових, сторонніх сенсів, а розкриває наявність тих сенсів, які від початку вже були в даному питанні і в самій ситуації, що породила запитання.

 Розширивши коло уваги, Ісус вводить в процес мислення ті сенси, які були на початках приховані за певними обмеженнями, що підсвідомо сприймались як самоочевидні. Ісус показує, що ці обмеження сенсів не є самоочевидним. Перемістивши фокус уваги і розширивши коло ясної свідомості, Ісус ввів в процес мислення ці віднайдені сенси. Як результат, неминуча поразка перетворилась на очевидну перемогу.

Тут ще є дуже цікавий ефект «простоти». Рішення виявляється настільки простим, що викликає вигук здивування: «Як же я сам не додумався!».