Размышления владыки

Кожен з нас дуже добре знає цей епізод коли Ісус Христос йшов по воді (Мт. 14:22-34). Господь є тим який створив закони земного буття, тому вони є Йому підвладні. Однак бачимо, що Петро також спробував йти по воді, роблячи це на запрошення Спасителя. Як довго апостол дивився на Господа, так довго йшов по розбурханому морі. Лише в ту мить, коли він почав усвідомлювати собі, що йде по бурхливих хвилях і навколо шторм, та відвернув погляд від Бога, почав потопати. 

Коли ж поглянути на нашу ситуацію на Україні тепер, то також можемо чітко побачити сильні громи і бурі. Ми ж християни маємо бути свідомі того, що б не діялось і не відбувалось навколо нас, за цим всі стоїть Господь, без волі якого волосина не впаде з нашої голови. Він «знає» про все, що діється. Господь сподобив кожного з нас, та цілий наш народ, жити в цьому історичному часі, та пройти через ці складні обставини. Бог має довіру до нас, як мав до апостола Петра. Він знає добре кожного з нас, та певний того, що ми спроможні пройти через всі ці не прості обставини. Тому вчімося все більше бачити за всіма подіями Бога, та що б не ставалось довірливо йти до переду. 
Ціле наше життя, це немов би подорож по морю, де постійно маємо ті чи інші труднощі чи проблеми, ми часто чуємось покинуті і одинокі. Однак Господь є повсякчас з нами і каже до кожного з нас : «Це Я, не бійтесь!». Тож маймо мир в собі, бо Христос завжди поруч нас. Все більше довіряймося Йому в цих складних історичних обставинах і Він проведе наш український народ через усі ці розбурхані хвилі.

***

В часі святкування Стрітення згадуємо, як Христа приносять до храму, де Він в малому віці зустрічається з Симеоном і пророчицею Анною. Тут маємо добру нагоду чого повчитися у цих двох осіб.
Симеон був чоловік праведний і побожний, та гаряче очікував Спасителя. Йому було відкрито, що не побачить смерті, аж поки не зустріне Христа Господа. Для нас важливо навчитися чекати. Якщо ми хочемо всього досягнути швидко і одразу, то коли нам щось не вдається, ми одразу знеохочуємося, панікуємо. Тому берімо приклад з того, як очікував Симеон. Бачимо: хто чуває і очікує, щоб зустрітись зі Спасителем, той Його завжди знайде.
Про Анну говориться, що вона перебувала при храмі вночі і вдень, служила Богові постом та молитвою. Бачимо: не лише дбала про видиму чистоту Божого храму, а й про чистоту храму свого тіла – духа. Наскільки це важливе служіння для кожного з нас! 
Піст – це обмеження себе. Сучасний світ дуже рідко говорить про обмеження. Людина постійно щось здобуває, хоче завжди чогось нового. І всі досягнення не дають людині відчуття спокою і вдоволення, а навпаки – людина стає ще ненаситнішою. Піст вчить нас обмежувати себе, щоб могти зустрітись з Богом! А молитва дає змогу безпосередньо з Ним зустрітись. 
Зустріч з Богом через піст і молитву відкриває нам те, чого Бог очікує від нас, а це сповнення Його волі даєкожному з нас мир і радість від життя!Незлічити скільки разів на день, місяць, рік до нашого серця приходять добрі думки і бажання. Однак бачимо з досвіду, що ми їх дуже часто відкладаємо на пізніше, або ж взагалі забуваємо. В духовному житті дуже важливо не відкладати, а відразу йти за тим, що Бог відкриває, та рішуче це втілювати в життя. Не відкладати, але одразу цим жити.

***

Коли Бог нам щось дає пізнати, то знає, що ми спосібні це зробити. Наша проблема полягає в тому, що ми часто знаходимо виправдання того, чому ми не робимо то чи інше рішення. Бог же знає нас краще за нас самих, інакше Він би не «відкривав» нам того, чого ми не зможемо зробити. Якщо усвідомлюємо, що Бог кладе нам щось на серце, коли приходить якась добра думка чи бажання зробити добрий вчинок, не відкладаймо, вже робімо це!

***

У нашому житті ми дуже часто когось наслідуємо, або ж хтось нас наслідує. Дуже це кидається в очі коли подивимось на дітей, як вони копіюють своїх батьків. Це також яскраво видно, як молодь шукає ідеали, шукає взірці поведінки.

Будьмо який наш вчинок не лишається без наслідку, ми завжди даємо приклад для інших. Часто ми переконані, що тих чи інших наших вчинків і думок ніхто не бачить, не знає і навіть не догадується. Але це нам лише так здається, що їх не видно. У народі кажуть, що шила в мішку не втаїш. У якійсь, найбільш невигідній для нас ситуації, ми покажемо хто ми є насправді, і все стане явним. Тому будьмо свідомі, що ми завжди показуємо для когось приклад. Але який приклад, добрий чи злий?

***

Якщо ми є християни, то завжди репрезентуємо нашого Творця, тому маємо дбати про те, щоб завди своїм прикладом вказували на нашого Господа.

Живімо так, щоб кожен, хто нас зустріне, проймався любовю до Бога і ставав Його учнем!

***

Мати добре здоров’я – великий дар від Бога, однак часто ми це усвідомлюємо лише тоді, коли хворіємо. А наскільки більшим даром є можливість мати добре духовне здоров’я. Кожний з нас в глибині свого серця свідомий своїх гріхів, але, ніби той адвокат, оправдовує себе, свої вчинки.

Для кожного з нас преважливо пізнавати себе, усвідомити собі свій стан, покаятися і приступити до Божого прощення. Покаяння – це великий дар, який дав нам Бог, однак не для того, щоб ми користали з нього лише час від часу.

Якщо усвідомлюємо свій гріх – більше чи менше – то найшвидше, а то і одразу ж приходьмо до Бога, перепрошуймо і перемінюймося. Бо ж каже Господь: «Хто без гріха?» Хіба ми буваємо без гріха? Тому маймо велике бажання і відвагу пізнавати самих себе. Бо лише тоді пізнаючи себе ми неминуче прибігатимемо до Бога з покаянням, взиваючи про прощення, і так дуже швидко перемінимося, станемо досконалішими, праведнішими і святими.

***

Кожен з нас прагне та очікує любові від інших, але рідше замислюємось про те, чи ми любимо інших. Але любити іншого, воістину, значно більше, ніж просто бажання, це місія кожного християнина! Люблячи когось, даруючи комусь любов, ми обдаровуємо його Богом, бо Бог є Любов. Так ми уприсутнюємо Бога.

Бог закликає нас, щоб ми любили один одного, щоб уприсутнювали Його в нашому житті, в наших стосунках.

Лиш уявімо собі, коли б любов завжди була присутня у всіх стосунках та ситуаціях, на скільки іншим одразу став би цей світ! Бог перебував би серед нас, Він сприяв би і допомагав нам та іншій особі. Тоді Господь просвітлював би наше розуміння, як ми маємо жити і поступати.

***

У сучасному християнському та церковному світі дуже багато говоримо про Євангелізацію, про нову Євангелізацію, про покликання кожного з нас – нести Євангелія (Добру Новину) людям, які ще її не пізнали. Часто ми активно обговорюємо про багато різних можливостей і способів як людей приводити до Бога.

Я ж все більше переконуюсь в тому, що коли ми самі не досвідчимо Бога, то ми ніяк не зможемо про Нього промовити іншим. Будуть лише слова, заклики, але це не буде те, що ми досвідчили, пережили, не буде тим, що запалює, оживляє, дає надію для інших.

Особиста зустріч з Богом дає нам опісля силу про Нього свідчити. Ця зустріч з Господом дає певність про нього говорити. Ми не можемо говорити про Того, кого ми не зустріли, кого не досвідчили. Отже, щоб бути християнином, успішним у Євангелізації потрібно, як казали Святі Отці, не лише знати про Бога, але знати Бога!

***

Дуже часто наше життя будується на тому, що ми реагуємо на подразники: чиїсь слова, вчинки, появу, відсутність. Хтось щось сказав – ми відреагували; хтось якось повівся – ми знов відреагували… Але ж ми створені, щоб жити, а не реагувати. Жити, не зважаючи на обставини. Жити, розуміючи, що обставини дав нам Бог, значить Бог хоче, щоб ми в цих обставинах являли Його. Отже не просто жили від реакції до реакції, і не залежали від подразників, а в будь-яких обставинах чинити не чергову реакцію, а акцію - робити то, що очікую від мене Господь.
Навчімося не залежно від обставин жити так, як цього від нас чекає Бог: в Ньому і для Нього!

***

Ми за своє життя багато зрозуміли і пізнали, як би мали жити по-християнськи. А кажучи точніше – ми знаємо, яким би мав бути християнин, яким би мало бути життя християнське. Однак з іншої сторони бачимо, наскільки ми і наше життя є далеко від взірцевого християнського життя, наскільки наші ідеали є інші від нашої реальності. Ми вже звикли жити у такій подвійності. З одної сторони знаємо, як має бути, а з іншої сторони живемо, як нам живеться. Не є справа багато знати про Бога, не є справа добре розуміти Євангеліє, не є справа знати ті чи інші катехизмові частини, але дуже важливо тим, що вже знаємо, жити. Ті маленькі речі, маленькі знання, що ми пізнали, потрібно як найскоріше втілювати в своє життя. Пробуймо це робити повсякчас.

***

Ми маємо порівнювати себе з Христом, брати Його за взірець, а також вдивлятися у приклад святих.

***

Дуже часто ми носимо переконання і відчуття своєї малості, тому деколи хочемо щось в житті здобути, чогось досягти, кимось стати, щоб ту свою малість подолати. Але ніхто і ніщо – ні матеріальні речі, ні посади, ні статус у суспільстві – не позбавлять нас того відчуття малості. Бо цю малість може заповнити лише Бог! Саме Великий Бог дає силу людині вирости великою.
До прикладу, погляньмо на святих – вони були звичайними людьми, такими, як ми, мали свої пристрасті, недоліки, помилки. Але вони дозволяли Богові займати щораз більше місця в собі, і щораз більше росла їхня велич. Ми так і співаємо: «Дивний Бог у святих своїх!» Великий Бог у святих своїх! Апостол Павло каже: «Бо вже не живу я, а живе в мені Христос!» Про це перебування Бога в собі Йоан Предтеча каже: «Мені треба маліти, а Йому рости!»
Дозволяймо Богові в нас рости! Не біймося, як писав наш Патріарх Йосиф, прагнути великих речей і мати великі бажання. Якщо в житті хтось прагне щось великого, то того досягає!

***

Ми, християни, маємо повсякчасно пам’ятати, що Бог довіряє нам свідчити про Себе, свідчити саме в тих обставинах, де Він нас поставив. Він у своєму Промислі все влаштовує якнайкраще для спасіння кожної людської особи. Обставини і місце, де ми перебуваємо, є ідеальними для нашого освячення і спасіння. Де найважче по-людськи, там найлегше стати святим. Саме тому нам треба дотримуватися традиції Святих Отців, яка каже: «Спасай себе, і тисячі навколо тебе спасуться». Переображуючись й освячуючись, ми дістаємо змогу допомагати тисячам навколо нас. Інші, дивлячись на нас і на наше життя, будуть відкривати для себе Бога, і ми своїм життям зможемо провадити найкращу місію і «світити» іншим, своєю святістю вказувати іншим людям на Господа. Так, як радіоактивний метал зі своєї природи випромінює радіоактивне проміння, так і християнин зі своєї суті, переображеної в Бозі, випромінює Божу присутність.

***

Скільки разів в житті ми знеохочувались і опускали руки, були певні того, що не здатні щось змінити в собі чи навколо себе. В таких випадках дуже є важливо дивитись на приклад святих, які проходили через різноманітні випробування, труднощі і спокуси в їхньому житті. Однак що б не ставалось в їхньому житті, вони повсякчас уповали і довіряли Богові. 
Саме довіра до Бога це то, чого ми можемо навчитись у святих. І так само ми за їхнім прикладом маємо все більше довіряти Богові. Тоді Він в свій, Йому відомий час, покаже як нас вивести з тих чи інших випробувань чи спокус, та допомогти нам їх подолати. Тому як би не згущувалися фарби в нашому житті, не погіршувались обставини, пам'ятаймо, що Господь є повсякчас з нами. І для Нього немає неможливих речей. 
Як сам Господь пройшов через випробування, як Він також дав всім Своїм святим силу пройти через них, так і кожному з нас дасть силу, коли ми будемо уповати на Нього!

***

Маємо вчитись цінувати кожну хвилю нашого життя, розуміти, що вона остання і неповторима. Як також завжди цінувати кожну людину, яку зустрічаємо в той чи інший момент на своїй дорозі, розуміти, що в цих обставинах ми її востаннє бачимо. Колись було інакше і знов буде інакше, навіть зустрічі з цією людиною. Тому маємо цінувати всі події нашого життя і кожну людину.
Коли подивитись реально на нас, то ми більше живемо або в минулому, або в майбутньому. Часто мріємо, як би мало статися – це, здебільшого, молоде покоління, або старше каже, як воно колись було. А не вміємо поцінувати теперішнього часу, цього «останнього» часу. Коли б людина знала, що їй залишилося 2-3 години жити чи декілька днів, то вона би зовсім по-інакшому дивилась на життя, ставилась до інших, цінувала б кожну мить свого життя. Призупинімся і цінуймо те, що Бог нам дає. Розуміймо, що цей чи інший день, ця чи інша година, а навіть хвилина, так кожна людина є унікальна в моєму житті!

***

Знаємо, що відколи Господній Хрест віднайшла свята цариця Олена, відтоді його завжди християни почитали з великою ревністю. Не лише тому, що він є місцем страждань і смерті Ісуса Христа за наші гріхи, але – місцем перемоги Господа над смертю, гріхом та злом!
Саме на хресті Господь переміг диявола. Хрест – це знак для диявола, що він вже є переможений і не має сили панувати над людиною. Кожен екзорцист, коли молиться над опанованою людиною, бере до рук хрест, щоб нагадати про цю перемогу Христа і поразку диявола.
Кожному з нас дуже і дуже важливо пам’ятати, що зло вже переможене. Знак хреста є знаком і нашої перемоги. І коли будемо про це пам’ятати, то ніякі труднощі, проблеми, випробування не зможуть нас застрашити чи засмутити. Ми завжди будемо черпати силу у Животворящому Хресті, символі нашої перемоги.

***

У своїх стосунках до інших, ми часто нарікаємо, що нам приділяють мало уваги, часу, що до нас нікому не має справи, що ми самотні, що нас залишили. Іншими словами просто скаржимось, що нас не люблять. 
У Євангелії ми ніде не зустрінемо, що християни мають вимагати від когось любові, навпаки, Господь каже, щоб ми любили інших. І саме тоді діятиме ефект бумеранга: коли будемо обдаровувати інших любов’ю, бо де є любов, там є Бог. Тоді тих яким ми подаруємо любов(Бога) будуть в цій любові розцвітати і так само дарувати свою любов нам. 
Спробуймо дати іншим те, чого прагнемо самі. А даючи любов, ніколи не помилимось. Любов – це те, чого прагнуть усі люди!

***

Я довго роздумував над тим, у чому феномен вибраного народу у Старому Заповіті і прийшов ось до якого висновку. Вони, як ми знаємо вибраний народ. І завжди вони мали цю свідомість вибраності їх Господом. Історія Старого Заповіту засвідчує: попри те, що вони дуже часто падали у різні гріхи, однак, знову піднімалися, бо знали, що вони – вибрані Богом. Саме через свою боговибраність вони зберегли для всіх нас віру в єдиного Бога.
Однак від часу приходу Христа всі хто повірив в Нього стали учасниками цієї ж боговибраність. Однак подумаймо собі, чи хтось з нас є свідомий того?

***
Христос усіх нас викупив, тому ми є лише Його, а не чиєюсь власністю. Саме через це ми є рабами Божими, тому ніхто інший не може на нас зазіхати і ні до кого іншого ми не можемо належати. Коли б ми жили такою свідомості, що Бог обрав кожного з нас і Богові преважливо що б серед усіх націй і держав існували українська нація і держава, то ми швидко сформувалися б як нація і держава.

***

Всі більше переконуюсь, що Бог творить щось нове й велике з нашим українським народом. Й чим більші президент, опозиція та інші не можуть знайти виходу з цієї ситуації, тим більше певний того, що за всім тим стоїть Бог. Досвідчив цю присутність Божу на вулиці Грушевського, як дехто називає це місце тепер пеклом. А особливо усвідовим, стоячи на нейтральній території між барикадами і беркутом, що так як Бог Володарь всього народився в стайні (найбільш брудне місце на господарці), так і там Він є присутній, серед того всього бруду і хаосу. То ж не дивлячись ні на що, в молитві переживаймо це велике таїнство, яке тепер відбувається в нашій любій Україні.

***

Ісус Христос по своєю особистому вибору приняв людську природу. Через своє воплочення діткнувся всіх людських несправедливостей, від народження у стайні, до розпяття на хресті. Кожний з нас через свою віру, через Хрещення, Миропомазання, через Причастя Тіла і Крові Господньої сам стає знаком присутності воплоченого Христа. Тож в ці неспокійні і трудні часи для нашої рідної України, приносьмо всюди де б ми не були Ісуса Христа. Що виражатиметься у нашому глибокому мирі, любові, прощенні і цілковитому упованні на Бога в цих складних обставинах. Будучи свідомі того, що в Бога є вихід з будь-якої ситуації. А своєю молитвою віддаваймо цілий наш нарід в опіку Богові і покрову Пресвятої Богородиці.

***

Не раз трапляється у нашому житті ми щось заплануємо собі, а потім мучимо самі себе та інших, щоб ці наші плани реалізувались. Однак бачимо з власного досвіду, що з часом усе стає на свої місця. Можливо, не тоді, коли ми цього дуже хотіли і прагнули, але точно у властивий для нас час, час Божий. 
Chronos – це час, в якому ми живемо, а kairos – це Божий час. Так як Господь прийшов у свій час, явився у Своєму Сині, так Він приходить до кожного з нас у відповідний час у нашому житті. Але ми, люди сучасного світу і сучасної ментальності, хочемо, щоб все відбувалося швидко, одразу. Це є наслідком того, що ми маємо таку ментальність, бо звикли застосовувати такі засоби які дають миттєвий результат, а це мобільні засоби зв’язку, Інтернет, пересуватися сучасним транспортом. 
Мусимо зрозуміти, що в Бога є свій час на кожну подію в нашому житті, як каже українська приказка: «Божі млини мелють поволі». Отож маємо вміти вичікувати цей час, а для цього треба довірятись і покладатись на Бога. Тож довіряймо Богові, і Він явить Себе в нашому житті і розв’яже всі проблеми, роз’яснить усі питання, які ми маємо!

***

У своєму житті щодня ми чуємо багато різних слів, звуків, до багатьох інших речей звикаємо. Наприклад, якщо живемо у будинку, поруч з яким їздить трамвай, то за якийсь час звикаємо до шуму, з яким він в черговий раз проїжджає. Так само звикаємо до багато чого в своєму житті. До того, що маємо поїсти, піти на працю, відвідати батьків. Навіть піти до храму чи помолитись, для нас стає звичкою. Як також до чиїхось зауважень, можливо не раз, і прикрих, стаємо звиклі. За таким нашим звичним усталеним життям є небезпека, що ми не почуємо Бога, Який промовляє до нас повсякчас через усі обставини нашого життя.
Важливо вдивлятися і вслухатися в усі обставини нашого життя, що відбувається і діється. Бо цілковито через усе це Бог хоче нам щось сказати. Вчімося за всіма подіями, людьми і обставинами, які є в нашому житті, побачити і почути Бога, бо Він постійно промовляє до кожного з нас.

***

Важко уявити, що би було з людством, якби Богородиця не сказала "ТАК"
У християнській традиції так є, що наступного дня після великого свята завжди святкуємо пам'ять осіб, причетних до цього свята. По Різдві Господа нашого Ісуса Христа ми почитаємо Пресвяту Богородицю. Хто, як не Вона, була найбільше причетна до народження нашого Спасителя? Якби в часі Благовіщеня Богородиця не сказала: «Так», то що було би з людством тепер? Це годі собі уяснити і усвідомити. Як одне «так» Богородиці перемінило весь світ! Здавалося б, це таке незначне і коротке слово, а наскільки важливе і вчасне.
Так і у нашому житті – немає речей неважливих. У цьому світі важливо абсолютно усе, усе глибоко пов’язане і взаємовпливає. Тому маємо розуміти, що наші вчинки, наші слова і навіть наші думки мають великий вплив на буття Вселеної. Кожен з нас або примножує добро в цьому світі, або примножує зло.
Богородиця через свій вчинок – одне «так» – стала учасницею спасіння усього людства. І так само через нас, здавалося б, простих людей, Бог також хоче робити великі діла. Пресвята Богородиця і всі святі для нас є прикладом і доказом, що Бог може робити великі речі через тих, хто довіряє Йому.

***

У Старому Заповіті бачимо, скільки разів Господь поновлює союз із вибраним народом і як багато разів цей народ є невірним цьому союзові. Однак Бог є вірним повсякчас, Його союз відновлюється знову і знову, лише людина поверне своє лице до свого Творця!
Новий Заповіт відкриває нам ще щось незбагненніше: Бог стає Людиною, Ісус Христос водночас є і Богом, і людиною. Тим представником від людства, який наново укладає заповіт, викупляє людину від неволі гріха, робить людину вільною, робить людину учасником Царства Господнього.
Союз, який уклав для нас Ісус, ніщо не може знищити – ні наша гріховність, ні всі сили пекла, – цей союз укладений через Смерть і Воскресіння Христа. Спасіння і вічність нам подаровані. Тож пам'ятаймо повсякчас про це. Чи ми живемо досконало, чи грішно, Царство Небесне – наша спадщина, в якій на нас повсякчас чекає наш Творець. Але лиш тоді, коли ми цього Царства забажаємо і почнемо жити праведним життям, воно стане реальністю!

***

Знаємо, що до різних людей ми по-різному ставимось: з одними нам приємно бути з перших хвилин знайомства, інших – можемо уникати чи непривітно реагувати на їхню появу. На це впливає дуже багато чинників, свідомих та не свідомих.
В той же час, я сам як і кожна людина без виключення очікує привітності, доброти. Кожна особа стає цілковито інакшою, коли ми до неї ставимось з любов'ю, з миром. Спробуймо у своєму щоденному житті уникати стереотипів, які ми маємо щодо когось, а все більше стараймось бути відкритими на кожну людину, яку посилаю нам Господь. 
Якщо кожного ми будемо готові прийняти, допомогти, усміхнутися, сказати добре слово, добре думати про неї чи про нього, то ця привітність завжди повернеться до нас. Можливо, не усі і не відразу ставитимуться до нас так само, але це не минуче, пізніше чи раніше, принесе свої результати!

***

Ми покликані жити у свободі і у правді: чи це священик, чи мирянин, чи єпископ. Думаю, що несвобода з’являється тоді і там, коли ми не маємо почуття внутрішньої ідентичності, певності. Тоді ми починаємо підлаштовуватись під когось, чи під щось. Але коли живемо глибоко християнським життям, то не виникає проблеми комусь сподобатись, чи не сподобатись. Коли я є тим, ким є, то не питання, чи сподобається це комусь, чи ні. Це звичайно вимагає певного рівня зросту людини в Бозі, коли вона діє не під впливом своїх емоцій чи настроїв, а діє постіно в любові, незважаючі ні наякі обставини: в любові дивиться крізь пальці на чиїсь недоліки, в любові може поставити як потрібно когось на місце. Проблема свободи, чи несвободи – це проблема внутрішньої цілості, зрілості особи.

*** 

Сьогодні, на жаль, багато з нас привикли безкритично приймати все що накидає нам суспільство, хоч розуміємо часто що так не мало б бути. Пригадаймо собі розповідь про «голого царя»: всі дивились і говорили одне, хоч були свідомі що реальність інша. Але це – життя в ілюзії. Це не життя. Жити в правді, а значить з Богом, бо лише Він посідає повноту правди – природне стремління людини. Коли будь-яка людина, віруюча вона чи ні, робить зло – мучиться від того; коли чинить добро – відчуває радість. Проблема в тому, що коли ми робимо велике зло, то ми мучимось, а це маленьке зло так нас пообростало, що ми звикли до тієї «мохнатості». Хоч одночасно розуміємо, що це є не нормально. Тому питання до кожного знас, чи ми дійсно певні в тому, що бажаємо змінитись.

***

Найбільшою трудністю для всіх нас тепер, на мій погляд, є те, що люди не чуються любленими Богом і не є свідомі тієї величезної любові, яку до них має Господь. Це стається з різних причин. Людською проблемою є те, що батьки дуже часто в сучасному світі не обдаровують своїх дітей любов'ю. Не маючи такого досвіду, бути любленим, ти ніколи не станеш спосібним любити інших. Погляньте на сучасний світ: які відносини дітей до батьків і навпаки, які стосунки серед політиків, скільки розлучень? А найбільше у нас брак пережиття досвіду Божої любові і, внаслідок того, і брак життя нею. Як не прикро це казати, але досить часто ми, як християни, не є виразними знаками присутності тієї Божої любові. Я хотів би, щоб ми усе більше і більше пізнавали ту Божу Любов, з якої створена людина, незбагненну любов Ісуса Христа, який віддав життя не за нас праведних, а за грішних. Погляньмо скільки у нас християн є неприязні до інших осіб, осудження, а то і ворожнечі. В той же час, погляньмо на Христа, Він возлюбив нас, ще як грішників. Я думаю, що це зранення є в усіх нас, тільки тому, що ми не свідомі Божої любові, а очікуємо і шукаємо її десь інше, шукаємо і не знаходимо, бо ніхто, крім Бога, її дати нам не спроможний. Думаю, що Церква, а це кожен з нас, ще себе до кінця не показала, як вираз Божественної любові до цілого людства і до кожної людини зокрема.

***

Не раз, і не два, мені доводилося чути від тих чи інших осіб побажання, а то й нарікання, що не має тепер у нас духовних отців, старців. Не має когось, кому можна було б цілковито довіритись і поручитись. Того, хто би провадив тебе вірними дорогами до Господа, через ціле життя. Допомагаючи при цьому долати всі труднощі, яких завжди є предостатньо, як також, уникати різноманітних спокус і пасток диявола.
У цій справі найперше маємо завжди пам’ятати про те, що Господь є той “що всюди єси і все наповняє”. Як також, він є Тим, що ніколи нас не залишить, “навіть коли б мати і батько залишили нас”(Пс.26,10). Бог є завжди з нами, і не маємо права ні на одну мить думати, що ми можемо колись бути залишені самі на себе. Він є Той, який знає набагато краще за нас усі наші правдиві потреби, нужди і проблеми. І Господь хоче нашого спасіння набагато більше, ніж ми самі його прагнемо. Тому і все у нашому житті укладає лише з метою нашого освячення, а остаточно – спасіння. Саме задля цього й посилає в наше життя певних людей, які мають вже досвід і можуть допомогти нам іти цією дорогою. Бо ж саме через такого старця, чи духовного отця промовляє до нас тоді Бог. Але старець це не той, який стоїть між учнем і Богом, а лише той, який стоїть збоку і вказує, якою дорогою потрібно йти до Господа. Духовний отець це найперше завжди той, який сам досвідчив Отця (звідси й походить його отцівство) і Його тоді стає здатним свідчити іншим. 
В одинаковій мірі може промовляти до нас Господь через будь-що в нашому житті. Це може бути проповідь, а може бути сповідь, книжка, а навіть якась подія. Будь-що. Знаємо, що коли була потреба, Господь промовив до пророка через ослицю. Він може скористатися будь-чим, лиш би ми були готові Його почути і прислухатися до того, що Він хоче нам сказати.
Тому, коли не маємо духовного провідника, то тоді можна сповідатись у будь-кого, кому довіряємо. Одночасно тоді, як найдокладніше маємо дотримуватися того, що навчає нас Святе Євангелія, святі отці, вслухатися в то, що проповідується в Церкві і прислухатися до того, що промовляє нам наше сумління. Але в той же час – просити Бога, щоби послав нам того, хто би вказував дорогу до Нього. Проте залишаючись в спокої, не переживаючи, а довіряючи Богу, і знаючи про те, що коли це нам дійсно є необхідно, Він нам його обов’язково дасть. Бо коли цього Господь нам не зробить, то ніхто інший нам у тому не допоможе. Тож не маємо турбуватися, що Він нам на разі не дає духовного провідника. Бо тоді всю відповідальність за нас і наше життя Він бере на Себе сам. Тому маємо спокійно жити церковним життям, бо Господь має багато середників в Церкві, які є для нас своєрідними “старцями і духовними отцями”.
Не раз Господь не завжди потребує того, щоби нами керувала одна людина постійно і довго. Якщо візьмемо життя святих, то побачимо, що багато “спасалися” однією зустріччю з людиною, яка сказала їм потрібне слово (“Скажи слово авво”) і на цьому слові будувалося спасіння цієї людини. Або, навіть не зустрівши нікого, а тільки почувши, чи прочитавши рядок з Євангелія; і тоді це слово, чи речення, так на них впливало, що ставало основою цілого їхнього життя.
Справа є також не в тому, що не має духовних отців, а тому, що ми не цінимо порад які отримали. Бо коли придивитись до нашого життя, то ми досить часто шукаємо таких порад, чи вирішення якоїсь проблеми. Отримуємо таку пораду від когось, але не рідко так є, що ми тоді так-сяк виконуємо її. Ми в черговий раз маємо якусь біду, і, знайшовши знову ж відповідь, як і що маємо робити, так-сяк знову виконуємо це. Тому для таких потрібні духовні провідники, звичайно, із великим досвідом і терпеливістю. Але, гадаю, напевно найперше з великою винахідливістю і второпністю, щоби щось могли постійно придумувати інакше. Усе щось нове і свіже, чого ми ще не чули і не знаємо. Річ не є в тому, щоби знову й знову щось нове дізнаватися, бо ж ніколи не здобудемо знань, які зроблять нас більше досвідченими і духовними. Потрібно головне – щоби те, що Бог нам відкрив чи дав пізнати в свій час (“слово життя”) – щоби ми тим жили.
Ще одна справа, про яку варто не забути, і про яку кажуть отці. Отож, коли ти не маєш наставника, якого тобі дав би Господь, і через якого провадив би тебе. Тоді будь у товаристві двох чи трьох однодумців, які мають таку ж як ти ціль, і з ними радься у всіх своїх нуждах і потребах. Бо ж, де двоє, чи троє зберуться в ім’я Боже, там Сам Господь перебуватиме серед них, і не дасть помилитися, а наставить їх Своїм Святим Духом.

***

Усім Своїм земним життям Ісус Христос ніс людям Добру Новину, розповідаючи про те, що Бог є з ними, про те, що Царство Боже наблизилось.
Ця Добра Новина настільки поширилася, що тепер маємо мільярд християн.
І це є покликанням кожного з нас – нести Добру Новину всюди де б ми не перебували, бо немає обставин чи ситуацій, де її могли б не приносити.
Усюди і повсякчас Бог сподівається, що ми будемо свідками Доброї Новини. Він впевнений в тобі і мені, що ми можемо це зробити, і очікує цього від кожного з нас.

***

Дуже рідко в нашому житті ми прагнемо шукати того, що Бог хоче від нас, в тій чи іншій ситуації. Як правило, ми керуємось своїми мотиваціями, бажаннями, думками. Дуже часто опісля до нас приходить розуміння, що багато наших рішень, часто дуже важливих, ми ухвалювали унаслідок емоцій, поспіхом. Тоді ми багато шкодуємо, що не просили в Бога мудрості, не шукали Божої волі в цій ситуації. 
Знаємо, що Бог є любов, отже Його волею завжди буде розв’язати кожну ситуацію наскільки це можливо в любові. Божа воля – найкраще, чого Бог може побажати для нас. Тому коли шукаємо Божої волі, то шукаємо найкращого добра для кожного з нас. 
Завжди вслухаймося до голосу свого сумління, вдивляймося в обставини, які є навколо нас. Вміймо побачити, що за тим всім стоїть Господь. Вміймо в тому всьому відчитувати Божу волю, що Бог хоче промовити до мене через слова молитви, Євангеліє, через проповіді священика, а навіть через вчинки інших осіб. Вслухаймося, вдивляймося, будьмо відкриті на Божу волю, а Бог завжди буде її вказувати і являти!

https://www.facebook.com/venedykt