Різниця теології і дещо в залишку

Олександер Польшин

 

 

Що може скоротити довгу дорогу до Спасіння?

Гарна розмова з Приятелем.

Будь що може стати «Емаусом».

 

«Бути у Христі», або інакше –

бути в Тілі Месії, це означає

 зробити Месію центром свого життя,

а отже дозволити і Месії

зробити мене центром Його Буття.

  Вислів «різниця теології» виник як гумористичне відзеркалення до «Суми теології» святого Томи. Одразу з’явились і «різниця суми» і «сума різниці», і всілякі варіації на знайдену тему. Та врешті-решт я зрозумів, що оскільки я не є знавцем теології і «Суму теології» читав досить поверхово, то і не маю права говорити про «теологію» будь-чого. Тому мені залишається лише сама «різниця». І про неї, про «різницю», я точно можу дещо сказати.

«Сума» – це довершеність, це зняття всіх протиріч, це вершина, на якій знаходять своє заспокоєння всі розбіжності. Сума – це точка спокою, кінець всім шляхам, це мир всіх тих, хто шукав і знайшов остаточну істину. Мабуть, добре там бути, і той, хто її досяг, є блаженим. Ми маємо «Суму», та не знаємо, як святий Тома туди потрапив. Нам залишається або споглядати «Суму» здалеку, як це роблять всі дилетанти, або будувати власні шляхи до цієї вершини, як це роблять ті богослови, хто прагне опанувати «Суму» в усіх її сенсах. Та от питання – як туди потрапити.

Різниця – це різниця між сумою-довершеністю і тим, що я маю зараз, ким я є зараз. Отже різниця – це те, що залишається для тих, кому шлях до «суми» є надважким, майже неможливим.

Цю різницю можна усвідомлювати, і жити з відчуттям постійного комплексу неповноцінності. А можна не усвідомлювати, не звертати на цю різницю занадто уваги, сподіваючись на милосердя Боже. Але різниця залишається, проблема невідповідності залишається. Який є третій варіат розуміння сенсу цієї різниці?

Містичні шляхи до вершини, де панує блаженство «суми», ніколи не позначались в такий спосіб. Богословіє і містика - це два різні способи досягти вершини. І сама вершина, одна й та сама, виглядає для містика і теолога дещо по різному, так що і там вони не дуже можуть зрозуміти один одного. Це як різниця в розумінні певних фізічних явищ – або за допомогою поняття про «хвилю», або за допомогою поняття про «елементарну частку». І є велика мрія для фізики – поєднати ці два способи і знайти справжню «суму», або «великий синтез».

Власне, «нульова велика різниця» з’являється між язичниками і Ізраїлем. До того часу, попри різні релігійні вчення, ніхто з язичників не вбачав між своїми релігіями принципової різниці, так що врешті-решт в Римі були присутні всі «боги». Але не Бог Ізраїлю.

Три великі «різниці» від апостола Павла:

перша – між прийнятям і не-прийняттям Ісуса з Назарету Месією;

друга – між присутністю та відсутністю Святого Духа;

третя – між старою та новою людиною.

 «Сума» - це синтез, гармонія, завершеність, ідеал. Сума можлива лише тому, що в ній не йдеться про живу людину.

«Різниця» - не деконструкція, і взагалі не пов’язана з «сумою». Основна «різниця» - про Дух Божий, коли я з Ним, а коли без Нього.

Теологія «різниці» це теологія про вміння розрізняти, знаходити і відчувати «різницю» між наявністю Божого Духа і присутності Ісуса-Месії і відсутністю Ісуса і Божого Духа.

Вся «різниця» - що Святий Дух, що Його дія, а Він діє, в тому, чи відбувається мій перехід від «старої» до «нової» людини. Власне «нова» означає, що людина почала відчувати в собі дію Святого Духа і відчуває «різницю» в собі як результат Його дії. А далі – і як різницю в Його присутності або відсутності в усіх своїх діях, думках і бажаннях.

 «Різниця» - це недостача, пошук відсутньої частини. Але не до «суми», а до іншого – до спілкування. Без відчуття «різниці» будь яке зібрання християн не зможе стати «з багатьох одним». Буде лише зовнішнє поєднання в спільних діях ритуалу, без створення справжньої єдності «у Христі».

Євангеліє, Радісна звістка – це і є «різниця» між старим і новим життям. Отже треба лише коректно розуміти сутність «старого» життя, і коректно розуміти сутність «різниці», тобто Євангелія. Тоді можна буде коректно віднайти і сутність «нового» життя. Найважча проблема – в цій самій коректності. Та і «сутність» не така вже очевидна річ.

Поняття «новий» і «Царство Небесне» – не тотожні. Також не тотожні і поняття «старе» і «земне». В земному житті одночасно присутні старе і нове життя, одночасно в людині є стара і нова людина. Отже земне буття взагалі і земне життя людини не знецінюються, а набувають сенсу як те «місце», де стає можливим перехід від старого до нового. Місце, де стає можливим здійснення Царства Небесного серед земного життя.

Принципова «різниця» полягає в тому, що  Радісна звістка говорить не про те що і прекрасне минуле, і прекрасне майбутнє от-от почнуться, а про те що Царство Небесне – наблизилось до нас. Тобто Радісна звістка не про ті, чи інші «часи», а про те, що «часу» взагалі не стосується, про те, що стосується кожної людини в будь-які часи. І ця різниця присутня не лише на рівні тайни Божественного буття, а і на нашому земному рівні людського життя. Тому для нас наше минуле і майбутнє стають «живими», отже вони можуть бути «змінені», якщо я сам змінюсь через співдію з Царством Небесним, яке наблизилось до мене. І це не висновки з богословія, а практика життя християнина.

І далі, в житті після своєї смерті, а ще більше – після свого воскресіння, чи впізнаю я самого себе? Чи не охопить мене страх, коли я побачу і відчую в самому собі нові бажання і почуття? Адже навіть тут, в цьому житті мені буває страшно щось змінити в своїх звичках, симпатіях, бажаннях і думках? Тож треба вже тут отримати досвід відчувати себе самим собою, але іншим, досвід змінюватись, але і не зраджувати самого себе, здійснювати себе, а не руйнувати.

 Перша перешкода, яка заважає відчути наявність «різниці», полягає в автоматичній орієнтації на абсолютні оцінки і абсолютні еталони: добро-зло, земне-небесне і т.ін. Очевидно, що мислення абсолютними оцінками і еталонами  переносить досягнення еталонів у далеке майбутнє. Адже тут, в теперішньому часі ці еталони не можуть бути досягненні.

А от орієнтація на «різницю» дає можливість в кожній ситуації, кожної хвилини знати – до якого еталону я наближаюсь і що мені в цьому заважає чи допомагає. Тоді кожна хвилина життя перетворюється на ситуацію «тут і зараз», тоді для мене стають доступними практичні оцінки мого руху до практичного набуття тих чи інших якостей.

Це і є процес створення внутрішніх еталонів. В такий спосіб стає практично можливим перейти від зовнішніх еталонів у вигляді приписів-заповідей, до внутрішніх еталонів, на основі яких стає можливим створення внутрішнього механізму для оцінки того, що є зараз, тут і тепер, добром або злом. Тоді стає можливим зрозуміти, як певне «зло» в конкретній ситуації діє як «добро», не руйнуючи абсолютного етичного еталону «добра».

Нам сказано – розрізняйте духів. І часто це розуміється так, що треба дивитись назовні себе, щоб розрізняти чиїхось духів. Хоча більш важливим є вміння розрізняти своїх власних духів, знати про себе – в якому дусі я зараз перебуваю. Таке перевертання відбувається і в розумінні настанови «не судіть». Тут теж найчастіше розуміється про те, щоб не судити інших, хоча більш важливим є не судити себе. Тому що себе треба не судити, а розуміти, так само як і інших – розуміти, а не судити.

«Розуміти» не означає «схвалювати, погоджуватись». Ми не можемо зрозуміти природу самого зла, але можемо зрозуміти, чому певна людина стала чинити зло іншим людям. Тому коли я хоча і не погоджуюсь з тим, що людина робить або говорить, я можу зрозуміти, чому вона таке робить, або таке говорить. Це розуміння дає мені сили протидіяти, не руйнувати свою душу і краще розуміти іншу людину, а не відповідати образою на образу, лайкою на лайку. Це і буде початками шляху від «старої» до «нової» людини, перетворенням «теології різниці» в практику буденного, але «нового». життя