Скільки Ісусу треба апостолів

Олександр Польшин

Цікаво, що «законних» апостолів було лише 15-ть. З тих 70-ти учнів, яких Ісус послав на проповідь, ніхто не отримав статусу апостола ні від самого Ісуса, ні потім від «законних» апостолів. Хоча Ісус їм першим сказав: «Я посилаю вас на проповідь…».

Вибраних самим Ісусом учнів було 12, як символ всіх колін Ізраїля. Після самогубства Юди, апостоли вже самі від себе вирішили надати статус апостола іншому з учнів Ісуса. А для того, щоб в надання статусу апостола була залучена «воля Божа», вони використали жереб між двома вибраними попередньо кандидатами. І саме жереб зробив легітимним апостолом одного з цих двох, хто весь час був серед учнів Ісуса, але за життя Ісуса не був обраний апостолом самим Ісусом. Так з’явився 13-й апостол - Матфій. (До речі, статус апостола у Юди сам Ісус не скасовував, це зробили вже потім самі апостоли).

Далі, звання легітимного апостола отримує «брат Господень» - Яків, і серед апостольських послань першим іде послання «святого апостола Якова». Це звання Яків отримав вже від інших легітимних апостолів, за своє сповідання Ісуса Месією і за своє праведне життя. Хоча за життя Ісуса він, разом з іншим братом Ісуса, ставився до служіння Ісуса досить критично, і вони не були серед Його постійних учнів. І лише після Воскресіння Ісуса Яків сповідав Його як Месію, а через деякий час став на чолі єрусалимської спільноти. Отже, 14-м легітимним апостолом є «брат Господень» святий апостол Яків.

І нарешті – Тарсянин Савл, апостол Павло. Те, що він теж є легітимним апостолом Ісуса Христа не заперечував ніхто з інших легітимних апостолів. Визнання Савла-Павла легітимним апостолом свідчить про те, що така ознака апостола, як необхідність бути учнем Ісуса під час Його земного життя, не є абсолютною.

Апостол Павло наголошує постійно, що він був навчений Євангелії не від іншої людини, а безпосередньо самим Ісусом Христом і в усій можливій для людини повноті. Інші апостоли, спілкуючись з Павлом, впевнились і підтвердили, що він і справді знає ту саму Євангелію, якої їх навчив сам Ісус під час свого земного життя.

Після апостола Павла вже більше ніхто не отримував визнання легітимного апостола. Отже маємо 15 апостолів, яких визнано всіма первісними церквами, і яких визнають всі християнські конфесіїї наступних часів.

Невже після апостола Павла більше ніхто з людей не мав такого досвіду – бути навченим Євангеліїї безпосередньо від самого Ісуса Христа?  Адже ніхто після апостола Павло не мав таких відкритих претензій бути навченим Євангелії безпосередньо від Ісуса Христа. Ні Отці Церкви, ні ті чи інші реформатори Церкви. Хоча і перші і другі не мали сумніву в тому, що їхніми діями керує Дух Святий, що вони роблять свою справу не лише від власного розуму, але що вони також просвітлені і Духом Ісуса Христа, який їм так само, як колись і апостолам, відкриває розум для розуміння Писання.

А може і головний критерій апостольства – бути безпосередньо навченим Євангелії від Ісуса Христа, теж змінив форми свого здійсненяя, лишившись незмінним за своєю сутністю? І фізичне спілкування з Ісусом під час його земного життя, як у перших 14 апостолів, і містичне, але реальне, спілкування з Ним після Вознесіння, як у апостола Павла, не є остаточними формами, в яких Ісус Христос здійснює своє навчання Євангелії аж до тепер?

Два відомі приклади з нашими сучасниками. Митрополит Антоній Сурожський, ще в підлітковому віці, в момент свого найбільшого спротиву християнській проповіді, мав реальну зустріч з живим, хоча й невидим для нього, Ісусом Христом, і присутність Його в своєму житті вже не втрачав ніколи. А отець Олександр Мень свідчив, що присутність живого Христа і Його голос до себе від сприймає навіть ясніше, ніж голос і присутність тої чи іншої людини.

Для того, щоб статус апостола був легітимним, треба щоб його визнали всі церкви і вся Церква. Відомо, що і за життя апостола Павла, і досить довго після його смерті, багато церков не визнавали його як апостола. Тільки через майже 100 років його апостольсво було визнане всією Церквою.

В подальші часи, коли стосунки між церквами стають складними і суперечливими, визнання будь-кого апостолом  стає практично неможливим. Це і є, на наш погляд, справжньою причиною того, що «часи апостолів» закінчились. А не те, що начебто Божа благодать «зменшилась», а харизми апостольства вже не «відпускались» з Божих «крамниць». Слава Богу і за те, що хоча б ці перші 15-ть апостолів встигли дістати визнання.

Що ж було головним в діяннях апостола Павла? Головним було – навчити своїх учнів, свої спільноти тому, що він сам отримав безпосередньо від свого Вчителя Ісуса Христа – спілкуванню з Ним і спілкуванню між собою «у Христі». Все інше було підпорядковане цій єдиній меті, лише служило за для досягнення цієї мети. Отже, апостол Павло прагнув, щоб і його учні через спілкування «у Христі» отримали своє власне Євангеліє від свого єдиного Вчителя – Ісуса Христа: «…наслідуйте мені, як я наслідую Христу». А отже, щоб вони теж стали апостолами, як ним став Павло, не знаючи земного Ісуса, взнали Його як живого і особистого Вчителя.

Ісус прийшов в наше життя щоб кожного зробити подібним до Себе, зробити нас Своїми апостолами – свідками і носіями «життя у Христі».

Церква – тіло Христа. Це так, тільки не треба цей образ уявляти собі надто фізіологічно. В «тілі Христа» немає шлунку, чи печінки. Тіло – це символ особливої близькості, особливої приналежності – символ повноти взаємо-спілкування. Такою близькістю і взаємо-спілкуванням і жив апостол Павло. Його головною метою було і залишається – навчити нас такій близькості з Христом, такому взаємо-спілкуванню з Христом і «у Христі».

Як від початку, так і зараз, головною метою, як першого, так і останнього 15-го «апостола народів», залишається – допомогти нам, навчити нас бути справжніми апостолами Ісуса Христа.