Смерть як надбання

Олександер Польшин

 «...для мене життя – Христос,

і смерть – надбання» (Флп 1,21).

Коли апостол Павло говорить: «...і смерть для мене – надбання», то це означає, що для нього смерть є остаточним поєднанням з своїм Спасителем. «Я бажав би вже померти і бути з Христом, але заради вас продовжую перебувати в тілесній одежі» (Флп 1,23-24). Така перспектива смерті, таке розуміння сенсу смерті можливе тільки тоді, коли життя апостола є життям з Ісусом, коли вже не він живе, а в ньому живе Спаситель (Гал 2,20). І коли таке стається, то тоді стає зрозумілим новий сенс смерті. Смерть набуває сенсу як остаточне здійснення повного поєднання із Спасителем.

Для  того, щоб і для мене смерть почала мати такий сенс, я маю свідомо прагнути спілкування із Спасителем і все більше приймати Його участь в своє життя. Коли ми із Спасителем стаємо ще більш близькими друзями, тоді для мене теж починає відкриватись сенс моєї смерті саме в такій перспективі, як остаточне поєднання з Ним.

Апостол Павло може сказати «я не боюсь вмерти, для мене смерть – це надбання» тому, що він вже живе в такому світі, де смерть набула іншого, нового сенсу, ніж той звичний сенс, звичний для старого життя.

Та все ж таки, в цьому житті, коли наше поєднання із Спасителем ще не є остаточним, в нас залишається певний острах смерті, переживання смерті як чогось такого, що не має бути з людиною. Але це є нормальний страх, якщо він не перетворює людину в таку, що починає жахатись смерті. Коли центральною цінністю мого життя стає перебування в присутності Спасителя і прагнення поєднатись з Ним, щоб остаточно здійснити ту дружбу, до якої Він нас закликає, тоді я зможу відкрити для себе новий сенс своєї смерті – як здійснення того, до чого прагнув у житті.

В такому розумінні смерті, про яке свідчить апостол Павло, криється спокусливе спрощення до копіювання зовнішніх ознак «подолання смерті», емоційна зверхність перед таємницею смерті. Тому не треба поспішати це «розуміти».

Спочатку треба, як і апостол Павло, навчитись в цьому житті жити так, щоб здійснити те, що нам доступне тут, щоб «не я живу, а живе в мені Спаситель». Коли це здійснюється не лише в розумінні, а і в самому моєму бутті, коли змістом мого буття стає саме таке розуміння і таке переживання. Зміна свого буття це зміна тих цінностей, які заповнюють моє життя і визначають те, як я живу. Отже перехід до євангельських цінностей і євангельського змісту мого життя і є початком шляху до здійснення свого життя і бачення такої перспективи свого життя. Тоді відкриття для себе реальності нового сенсу смерті стане коректним і правдивим.

Неможливо це здійснити, якщо для мене ще залишається важливим і цікавим таке, в чому Спаситель не хоче приймати участі. Коли я час від часу залишаю Його і повертаюсь до того, що мені все одно важливе і цікаве, навіть без Його присутності і участі. Саме така «сіра» частина мого життя  не дає мені можливості наближатись до Нього і здійснювати наші стосунки, перетворювати їх на дружні стосунки.

Якщо такого здійснення і перетворення в досвіді мого життя немає, тоді все те, що стосується перспективи смерті в Павловому сенсі, може бути мною хибно і неправдиво витлумачене. Про наслідки тут вже неважко здогадатись. Тому «будьмо уважні» і не поспішаймо з своїм розумінням.