Яка моя віра?

Олександер Польшин

«І ми побачили і свідчимо…»,

«І ми пізнали і повірили…».

(1Ів, 4; 14, 16)

Коли я повторюю слова Символа віри, що вірю в те, що Церква Христова є апостольською, то це означає, що і моя особиста віра теж має бути апостольською. Бо якщо моя особиста віра не є апостольською, то що я тоді роблю в апостольській Церкві? Отже якщо зараз я є свідомо віруючим християнином, тоді я маю прагнути бути впевненим, щоб моя віра була справді апостольською. Як мені в цьому впевнитись?

Наприклад, апостол Іван говорить в своєму першому посланні, розділ 4, що я маю ставитись як до найважливіших основ моєї віри до його апостольського свідчення про те, що Ісус Месія прийшов в наш світ тілесно, в справжньому тілі людини, що Він є справжнім Сином Бога Отця і що Він посланий до нас насправді Богом Отцем. Але чи справді я переживаю всім своїм серцем і всім своїм розумом ці свідчення апостола як найважливішу цінність і найбільший скарб мого християнського життя? Як по правді, то ні. Коли я чую ці слова, то в моїх почуттях і моєму розумі не виникає ясного відчуття і розуміння, що це є «радісна звістка» про наше звільнення від гріха, про наш вихід з полону «старого життя». І яка є тоді моя віра? Невже справді апостольська? Чи якась інша, більш зручна для мого особистого використання, в якій найбільшою цінністю стали якісь інші «речі», замість тих, про які говорить апостол?

Ну, можна сказати і так, що мовляв тоді, для перших християн це і справді були важливі речі, щоб стверджувати їх в християнській вірі. Але тепер ми живемо в іншу епоху, коли ми від народження знаходимось вже в християнській цивілізації і наша віра стає християнською і без цих речей.

Але таке пояснення базується на твердженні, що ті цінності християнської віри, на яких наголошує апостол, є цінностями тимчасовими і тому вони не є обов’язковими для виконання. І що ті запальні промови апостола Івана було додано до канону Нового завіту виходячи з поваги до його авторитету, а не тому, що вони є принципово важливими. Важливими завжди, в будь-яку епоху, без яких і християнську віру отримати неможливо.

Апеляція до «різниці епох» і тимчасовості апостольських цінностей відкриває шлях до аргументів тих критиків християнства, які стверджують, що християнська Церква виникла внаслідок змови і домовленостей між «святими отцями» про розподіл влади і авторитету. Якщо вже самого апостола Івана включають в Канон лише через його авторитет, а не за сутність його свідчення про Ісуса Месію і про віру в Нього як Сина Божого, то що тоді говорити про інших?

Та якщо я вірю в правдивість свідчення апостола Івана і в правдивість його вчення про Ісуса-Месію Сина Божого, то тоді в словах апостола для мене не може бути нічого «другорядного», нічого тимчасового і випадкового. Тоді це має бути для мене першо-рядним. А все інше лише додаватись до цього. Тоді моя віра буде наближатись до віри апостольської.