Стихи и проза

НОША

ГАННА СИЛАЄВА

Барсік сів на землю та підлесливо закрутив хвостом. Він не випускав ношу з пащі, проте очі його з таким благанням дивились на Азорку, що той змилостивився і обережно поклав куль.

Всі з полегшенням зітхнули, розташувалися на відпочинок.

Німий впав, де стояв. Про черепаху і не скажеш – стояв. Німий просто сховав лапи, голову і хвіст у панцир та не визирав до кінця зупинки. Барсік довго, із насолодою чухав за вухом, потім делікатно пішов за дерева. Кішки вляглися, притулилися одна до іншої, вилизували свої та чужі хвости та вуха. Кєша пурхнув на гілку куща, подзьобав кору між лапами, покопирсався у пір’ї та закуняв.

Кіра і Клуша  залишились на землі, кволо колупалися в траві, потім одночасно помітили шишку, кинулися до неї, засварилися, почали скубтися, але Кєша відкрив око, матюгнувся на сварливих баб, й ті причаїлися.

Подробнее
"Войдите в радость Господина своего"!

О. Билошин

Я с несомненностью предчувствую в себе

Себя совсем иного, большего себя,

Когда словами перестанут быть слова,

Когда как жизнь, раскроются они,

И я приму их всей душой и силой:

"Войдите в радость Господина своего"!

Подробнее
БОЛОТА НА ШЛЯХУ

Олександр Польшин

Важко сказати, що змінилося.  Можливо, чоловік пригадав своє дитинство, або недавно пережите побачилося йому в інакший спосіб, або щось невимовне і цілюще, як промені сонця, затрепетало в його душі.  А  могло статись, що все це зібралося разом і, перетворившись на рішучість, зрушило якусь перешкоду в глибинах його істоти. І могло статись так, що вперше після відходу з дому, він подумав: «Чи живий ще мій батько? І чому я забув про нього? Ні, він не може померти, доки я не повернуся!». Можливо.

Коли швидкі сірі сутінки згущавились в ніч, людина заснула вже новим легким сном.  І крізь сон вона запитала у свого Ангела-Охоронця: «Скажи, будь ласка, у мене все буде добре?». Ангел нечутно зітхнув: «Про це ніхто не знає, твоє життя ще не закінчилося, будь-що може бути. Але я сподіваюся».

Сон ставав дедалі глибшим і тому людина була не певна, чи справді вона почула, чи їй лише здалося, що останні слова вимовив вже не Ангел. Голос був такий знайомий, такий схожий на голос того, хто колись давно відпустив його з дому, на цей шлях. Голос, в якому ніколи не було й тіні докору, а лише надія. Надія на його повернення.


Подробнее
ПРО СТАРУХУ. НОША

Ганна Силаева

Они вышли из леса на закате. Перед ними была снежная равнина, играющая в последних лучах солнца миллионом оттенков. Посреди поля стояли большие, грубо сколоченные, деревянные ворота. Просто ворота – и больше ничего. Барсик кинулся вперед, оббежал ворота, выскочил с другой стороны с вытянувшейся мордой. Остальные так и стояли на краю леса, опустив ношу на снег. Пес повернулся к воротам, залаял отчаянно, сорвался на вой.

Несколько минут не происходило ничего, только опять пошел очень крупный снег и быстро засыпал одинокие следы Барсика на поле. Потом ворота медленно открылись. В проеме стояли три, они казались огромными, фигуры: лев, орел и буйвол.

Они так долго шли, им было так тяжело тащить мертвую старуху, они так хотели и так боялись поверить Азору, что забыли подумать – а что будет, когда они придут? Что говорить, как объяснить?

Но объяснять не пришлось. Звери в проходе расступились, давая им дорогу. Вдалеке виднелся знакомый домик, тускло светились окна. На крыльце стояла она.

Они обернулись к савану, но сверток был пуст, как конфетный фантик. И тогда они вошли в переливающуюся радугу.

За воротами, невидимый, стоял Невидимый. Он улыбался.

 


Подробнее
Струни неба і душі. Частина III

Олена Голуб-Пушкар

"Почуй мене, Господи! Мені завжди говорили, що Тебе нема, і я, як дурінь, вірив у це. Але цієї ночі, лежачи у воронці від міни, я поглянув у зоряне небо і за мить усвідомив, що мене обманювали..."

(З молитви, знайденої у рюкзаку загиблого солдата)

Подробнее
Струни неба і душі. Частина II

Олена Голуб-Пушкар

Христе, мій дивний Боже!

За що мене любиш без краю?

За що сотворіння убоге

Ти ніжністю ще караєш?

 

Таж я ж лише дрібка щему,

Лиш грудка людського болю.

А Ти проказав: Наречена,

А ти дарував мені волю.


Подробнее
СОЛНЦЕ В ГЛУБИНЕ

Александр Польшин

Человек живет на поверхности океана. Над собой он видит солнце. Слепящий диск посылает свет и тепло. Человек любит солнце...

Я плыл дальше, в глубину. Я не знал, как я вернусь....

Зачем мне холод глубины?

Найти солнце, которое тебя любит. И самому стать солнцем.

 


Подробнее
ДОРОГА

Александр Польшин

Из цикла «Ранние сновидения»

Мы едем в вагоне поезда. Хотя вагон, по своему внутреннему уст­ройству и по тому, как сидят и держатся за поручни пассажиры, очень похож на трамвайный, но я точно знаю, что это поезд. Изредка я посматриваю на женщину, стоящую слева за несколькими пассажирами. И я точно знаю, что мы едем с ней вместе, хотя она совсем не по­хожа на ту, которую я ожидал бы увидеть с собой в пути. Выражение ее глаз   мне знакомо, но я уверен, что прежде мы никак не встречались и не были знакомы. Она молча спокойно смотрит на меня, как бы подтверждая, что мы действительно едем вместе.

Но вот вагон перестает раскачиваться и останавливается. Суматоха выхода. Я спускаюсь по железным ступенькам на платформу. Темное в сумерках мале­нькое здание станции с какой-то надписью, но я не вчитываюсь. Я точно знаю и по мельчайшим приметам чувствую, что это место мне давно знако­мо, оно дня меня родное, и при необходимости я точно все вспомню.

Подробнее
ПЛЕННИК

Александр Польшин

Из цикла «Ранние сновидения»

Я живу в доме с узкими лестницами и длинными коридорами. Я должен  ходить и все исполнять. Здесь я – солдат-пленник.

И вдруг – приказ! Всех выпустить! Можно идти во все стороны. В самые далекие и  желанные  края. Но с одной целью – найти то, что спасет казарму.

Словно проснувшись, выпустив из рук ненужные теперь коробочки и конверты, все поворачиваются  к темному створу дверей. Никогда раньше они не открывались, но теперь медленно разошлись в стороны. Ненужный бумажный хлам посыпался наружу. Толкаясь, игриво перекрикиваясь среди пыльного воздуха, все быстро подписывают нужные бумаги. И, расстегнув все пуговицы, в развевающейся одежде разлетаются кто куда

Подробнее
Струни неба і душі

Олена Голуб-Пушкар

Поезія Олени Голуб-Пушкар не тільки для християн, але перш за все – для них. Для тих, хто не уявляє свого життя без Отця Небесного.

Ця поезія насамперед про любов. До Нього. До світу, який Він утворив. До рідних краєвидів. До свого зболеного народу. До земної людини. Тому що все, що є навкруги, і ми самі – часточки одного Цілого.

Ісус постає в поезії Олени як Той, хто «вицілує слізоньки з очей», коли ми в душевній скруті, і водночас Він «просить у нас милосердя». І це не протиріччя. Це взаємна любов Господа до нас і нас до Господа. Це почуття поетеса несе у собі, в своїх віршах і прагне, щоби й читач пройнявся ними якомога глибше.

Її поезія – це той щасливий випадок, коли висока духовна та душевна напруга поєднані з щирістю слова та поетичною майстерністю.

Подробнее