БОЛОТА НА ШЛЯХУ

Олександр Польшин

(по мотивах євангельської притчі)

 У одного батька було два сини. І молодший сказав батькові: «Віддай мені ту частину спадку, яка вважалася б мені після твоєї смерті. Я хочу піти з твого дому і жити так, як сам хочу». І батько розділив спадок, неначебто він помер, і віддав молодшому його частину.

Як легко йти з дому! Який жаркий і бажаний простір попереду! Як швидко забувається все останнє: презирливий погляд старшого брата, спокійні,  сумні очі батька, різкий в жаркій тиші дзвін відлічуваних монет. «Моя частина спадку, що захочу, те і зроблю з ним!». І всі хвилинні незручності розставання зникають, якщо тільки поплескати по тугому гаманцю. Скільки сильних і пекучих вражень обіцяє його вміст!

І ось зникає за спиною все знайоме і обридле. І вривається в серце нове, своє життя – мого життя ще не було, але я зроблю його, я зроблю все сам! Так весело, розкуто пішла людина якимось шляхом. Шляхом, що пролягає через часи, через країни, через серце будь-якої людини. Що може бути на цьому шляху?

- - - - - - - - - -

Йшов чоловік по дорозі, йшов і вийшов до розгалуження. А там камінь з написом: "Ліворуч – болото". "Як цікаво, - подумав чоловік, - піду, подивлюся". Пішов, глянув, посковзнувся і впав в болото. Підняв голову – береги у болота високі, круті і слизькі. Та чоловік був молодим, сильним і, дряпаючи нігтями глину, легко вибрався вгору. Обтрусився і знову пішов по дорозі.  "Треба зробити висновки, - подумав чоловік, - звичайно, болото було цікаве, хоча я там не все розгледів, і якщо ще попадеться таке, то я вже придивлюся до подробиць, але треба бути обережним, та звичайно ж – я буду дуже обережним!"

І от знову чоловік вийшов до розгалуження дороги. І побачив на камені напис: "Праворуч – болото". "Як цікаво, - вигукнув чоловік, - тепер вже направо! На це треба подивитися і порівняти. Але, звичайно ж, я буду тут дуже обережний". І він пішов до болота. І знову посковзнувся, і знову впав. Але сил у нього було ще багато. І хоча кілька разів він зривався вниз, та все таки виповз на берег. "Ого, - сказав чоловік, - оце справжня боротьба, оце мені подобається, та надалі треба бути обережніше".

І пішов чоловік далі. Йшов він дуже обережно. І знову вийшов до розгалуження, і побачив новий напис: "Ліворуч болото". І задумався тут чоловік: "Звичайно,  мені було б цікаво подивитися і на це болото. Але знову борсатися в грязюці і твані, знову виповзати вгору – це вже нудно. Та раптом може саме це болото виявиться найнезвичайнішим болотом?".

В уяві чоловіка спалахнули небачені краса і задоволення, і його душу охопив страх через те, що він може їх не побачити, втратити і не відчути. І він рішуче попрямував до болота. «Буду тут дуже-дуже обережний», - нагадав він собі. І дійсно, йшов він поволі і обережно. Але все одно – гілочка хруснула, камінчик не витримав, нога підвернулася – і покотився чоловік вниз, в твань і грязюку.

А коли став вибиратися нагору, відчув – справа не проста. Глина під руками не тримається, ноги ковзають і в'язнуть, а вода стала зовсім холодною. Та людина на місці не стояла. І нехай сили в руках вже поменшало, але досвід минулого свою справу зробив. Поволі і наполегливо, викопуючи в прямовисному березі ямки для відпочинку, чоловік все ж таки вибрався нагору. Очистився від глини, вимив обличчя і руки, обтрусив одяг. І приліг під деревом відпочити. І з'явилися у нього думки.

"Що ж це у мене все так виходить? Куди не піду – скрізь болото. І ходити обережно я теж не можу. Напевно, мені не везе. Ну, гаразд. Відпочину тут і піду далі. Але йти буду надзвичайно обережно".

І раптом згадалося, як не витримала і хруснула гілка, як обсипався під ногою камінчик і як він котився в болото. І стало йому ніяково від цих спогадів. І вирвалося у нього, незрозуміло звідки, але сильно і переконано: "О! Ніколи-ніколи я тепер не поверну праворуч, а завжди – тільки ліворуч!". І переконавшись, що ця клятва в нім гарненько закріпилася, чоловік встав. І хай не так швидко, як раніше, але пішов вперед.

Скільки він йшов, тепер важко сказати. Тільки вийшов знову до розгалуження. А там – напис: "Ліворуч - болото".  Трохи не заплакав чоловік: "Та якби ж я знав, що тут болото ліворуч, то я б зовсім іншу клятву собі сказав!».  Дуже не хотілось йому знову йти до болота. Але і клятву свою він не міг порушити. І виходило, що цього болота йому не оминути. "Гаразд, - сказав він, - піду, але йти буду вкрай обережно, можливо, абияк уздовж болота і проберуся”.

Але, напевно, така вже ця історія. Звичайно, йшов тепер чоловік дуже обережно. Передбачливо ворушив ногою камінчики попереду себе, смикав дужче за гілки, щоб витримали, якщо знадобиться. Але ж ніколи за всим не встежиш. Так і вийшло – потягнув за гілку, а камінчик і не витримав.  І ось – вивертаючи руки, дряпаючи обличчя, вдаряючись тілом – полетів чоловік до низу, в болото. Насилу опам'ятався – боляче, холодно. Хоча і справді красиве болото втрапилось цього разу.

Як вже вибрався чоловік на берег, і уявити неможливо. Не інакше, як за допомогою Ангела-Хоронителя. Доповз чоловік до куща, де вітру трохи менше, і приліг духа перевести. І знов задумався: "Еге ж, зовсім мало у мене сил залишилося, якщо ще раз абикуди провалюся – вже не виберусь. Ні, нікуди я більше не піду і на болота дивитися не буду, мені і тут цікаво, біля куща".

"Послухай, - почув він голос свого Ангела-Хоронителя, - ти ніяк не можеш залишатися тут довго, тобі обов'язково треба йти далі".

"Але як я можу кудись йти? – здивувався чоловік, - хіба ти не бачиш, що з цього виходить, куди не поверну, все одно в болоті опиняюся. Та й вік у мене вже не той, щоб з болотами воювати. Ні, не говори мені більше про дорогу".

І Ангел нічого більше не говорив. Людині стало незатишно і самотньо. Осінні павутинки липли до лиця, вітер гойдав віття куща, і чоловікові здалося, що навколо нього обводиться якась межа, і якщо вона замкнеться, то з неї вже ніколи не вибратися.

"Ну, добре, - струснув головою чоловік, - треба ще раз про все подумати, тільки щоб все було строго і точно. Значить, так:  зараз я йти не хочу. Чи може боюся? Але чого я боюся? Напевне, що болота. А як я в нього потрапляю? Тому що йду! Куди б я не повертав, все одно в нього провалююся. І як же мені бути?" Довго ще людина роздумувала, напружуючи всі сили, щоб не перестати думати і не замерзнути. А час, хоч і сповільнився, але невблаганно зближував кінці своєї сіті.

Та ось раптом чоловік почув зовсім нові запитання: «Чому ти пішов з дому? Тому що тобі хотілось жити своїм життям і мати свої пекучі враження. А тепер ти хочеш залишитися під цим кущем? І оце все, заради чого ти взяв у батька свою частину спадку?».  Людина стрепенулася: "Що за маячня! Навіщо, для чого? Та про це ж ніколи і не питають: навіщо йдеш, навіщо живеш?  Такі питання безглузді! Це очевидно!”

Ангел зрадів, що чоловік його почув, і продовжував: "Я розумію, ти не хочеш про це думати, адже ти стільки вже пережив, що знаєш всі істини. Та спробуй повірити – це питання має відповідь і вона важлива для тебе".

Якісь давні, невиразні переживання викликали в чоловіка неспокій і страх, немов він дійсно забув щось дуже важливе: сумне мовчання батька, дім, в якому йому завжди були раді, забуте відчуття тепла і миру.

Боячись видатися розгубленим, чоловік закричав: "Що ти таке плетеш! Якщо не можеш мене вберегти, то хоча б не дратуй своїми запитаннями, розумувати я і сам можу!". Ангел замовк. Коли мовчання стало обтяжливим, людина заговорила сама, вибачаючись і скаржачись одночасно: "Адже ти бачиш – мені погано. А розумування тільки заплутують. Добре ще хоч з останнього болота я зміг вибратися. От я і думаю, якщо я знову піду – то знову буде напис, знову я неправильно виберу... Ні, не хочу, не хочу. Краще буду тут сидіти ". "Та все ж таки тобі треба зважитися, - м'яко і наполегливо відповів Ангел, - не зупиняйся тут, йди далі". "Ех, ти! А ще Хоронитель! - знов закричала людина, - чому не зупинив мене тоді, перед болотом? Чому зараз не даєш спокою? Чому не хочеш мені допомогти?".

"Вибач, - продовжував Ангел, - я бачу, як тобі зараз  важко. Але знаєш, для мене це така радість, що ми можемо з тобою от так  розмовляти і ти нарешті мене чуєш. Ти питаєш, чому я не міг тебе зупинити? Тому що я не можу примусити тебе без твого бажання. І навіть якщо я зміню всі написи, то я не можу передбачити і змінити твого рішення. А воно для мене – найважливіше. Та і не в тому річ, щоб я щось вгадував про твої наміри. Пригадай, будь ласка, пригадай: куди ти йдеш? Це для тебе найважливіше, в цьому для тебе – відповідь”.

Важко сказати, що змінилося.  Можливо, чоловік пригадав своє дитинство, або недавно пережите побачилося йому в інакший спосіб, або щось невимовне і цілюще, як промені сонця, затрепетало в його душі.  А  могло статись, що все це зібралося разом і, перетворившись на рішучість, зрушило якусь перешкоду в глибинах його істоти. І могло статись так, що вперше після відходу з дому, він подумав: «Чи живий ще мій батько? І чому я забув про нього? Ні, він не може померти, доки я не повернуся!». Можливо.

Коли швидкі сірі сутінки згущавились в ніч, людина заснула вже новим легким сном.  І крізь сон вона запитала у свого Ангела-Охоронця: «Скажи, будь ласка, у мене все буде добре?». Ангел нечутно зітхнув: «Про це ніхто не знає, твоє життя ще не закінчилося, будь-що може бути. Але я сподіваюся».

Сон ставав дедалі глибшим і тому людина була не певна, чи справді вона почула, чи їй лише здалося, що останні слова вимовив вже не Ангел. Голос був такий знайомий, такий схожий на голос того, хто колись давно відпустив його з дому, на цей шлях. Голос, в якому ніколи не було й тіні докору, а лише надія. Надія на його повернення.