НОША

ГАННА СИЛАЄВА

Барсік сів на землю та підлесливо закрутив хвостом. Він не випускав ношу з пащі, проте очі його з таким благанням дивились на Азорку, що той змилостивився і обережно поклав куль.

Всі з полегшенням зітхнули, розташувалися на відпочинок.

Німий впав, де стояв. Про черепаху і не скажеш – стояв. Німий просто сховав лапи, голову і хвіст у панцир та не визирав до кінця зупинки. Барсік довго, із насолодою чухав за вухом, потім делікатно пішов за дерева. Кішки вляглися, притулилися одна до іншої, вилизували свої та чужі хвости та вуха. Кєша пурхнув на гілку куща, подзьобав кору між лапами, покопирсався у пір’ї та закуняв.

Кіра і Клуша  залишились на землі, кволо колупалися в траві, потім одночасно помітили шишку, кинулися до неї, засварилися, почали скубтися, але Кєша відкрив око, матюгнувся на сварливих баб, й ті причаїлися.

***

Азор сидів над пакунком, наче вартував його, відсторонено дивився просто перед собою.

За довгий шлях він жодного разу не показав, що втомився. Хоча він був найбільшим, і йому доводилося найтяжче. Насправді ношу тягнув він один, решта лише плуталася під ногами. Якийсь зиск був лише від Незримого, проте на нього не можна було розраховувати – він з’являвся і зникав непередбачувано.

Під час зупинок на відпочинок Азорка ніколи не лягав: сидів рівно, красиво, як навчили його якісь колишні господарі, яких він навіть не пам’ятав, але які ще щеням готували вівчарку до виставок і майбутньої слави чемпіона. Вночі пес притулявся до поклажі, клав морду на лапи і закривав очі, але навіть уві сні не опускав вуха і чуйно реагував на лісове шарудіння.

Ішов сьомий день, і за весь цей час Азор не сказав ані слова. Його розуміли без слів.

Коли він піднімався, всі розуміли – настав час, і кожен хапався за свій краєчок куля. Іноді Азор ззирався із Троцьким, немов між ними ішов діалог, якого інші не чули. А навіть якби і чули – не зрозуміли б.

***

Троцький походив сюди-туди блазенською ходою. Потім наче замислився, скоса дивлячись на Азора. Зненацька відштовхнувся від землі – злетів на дерево. Кєша здригнувся, відкрив очі, із заздрістю простежив за вороном і знов сховав голову під пахву.

Літати в лісі Троцький не міг – не вистачало простору: зазвичай він стрибав з гілки на гілку, діставався верхівки і там розгортав крила – десь надовго відлітав. Повертався і тим же шляхом, наче східцями, спускався до товаришів. Багатозначно дивився на Азора, немов доповідав, що бачив. А краще сказати, чого не бачив. Азор відповідав спокійним пильним поглядом – він відмовлявся прийняти звістку, і Троцький відводив очі, знов метушливо вештався навколо компанії, яка відпочивала.

Барсік старанно загрібав накоєне, з-під лап летіло листя та грудки землі. Він весело вибіг з-за кущів, обрав містечко, ліг, важко видохнув і зачаївся. Раптом підскочив, покружляв на місці, знов згорнувся. Зненацька сів і почав несамовито чухатися. Коти із осудом дивилися на гамірного дворняка, зневажливо примружували очі.

- Незримий, ти бачиш це? – мляво сказала сіра Мурка, очевидно про Барсіка.

- Я незримий, а не незрячий, - відповів глухий голос. Він несподівано заговорив зовсім поряд із бідним псом, і той здригнувся й про всяк випадок зачовгав по землі хвостом.

- Не кури, - сказав Незримий, але пес не міг втриматися, і хвіст засовав з ще більшою амплітудою.

- Вона мене найбільше любила, - заявив раптом. Папуги зареготали, коти пирхнули, навіть панцир Німого хитнувся від обурення. Барсік помовчав:

- Їсти хочеться… Зараз вона як раз би годувала мене вдруге. Після обіду в неї завжди лишалося поживне. Вона не доїдала, щоби мені більше перепадало! Накришить хліба, заллє залишками борщу, випадало – кістку покладе…

Він подивився на Азора і заткнувся. Той байдуже сидів, може, навіть не чув його, проте Барсіку раптом стало соромно:

- Ні, звісно, вона не тільки мене любила. Азорку ось… Теж… Нас, нас із ним.

Азор витяг передні лапи і прогнувся. Широко позіхнув, показав блідо-малинову пащу із жовтими, як у курця, зубами, і встав. Разом із ним почали збиратися всі: піднімалися,  обтрушувалися - із зусиллям, із відвертим небажанням. Але сперечатися ніхто не наважився - марно.

Барсік підбіг до свого куточка пакунка і застиг, віддано дивлячись на Азора в очікуванні команди.

Це був останній в той день, найтяжчий перехід.

***

На ніч влаштувалися на дні глибокого яру. Прорізана льодовиком, вимита доісторичними зливами, балка тепер була суха. Встелена листям, вона здавалася навіть затишною.

Коти, нічні тварини, пожвавилися. Вони старанно вилизувалися – так дівчата-підлітки чепуряться перед дискотекою. Нечутно ходили, задерши хвости догори, ретельно обнюхували стовбури, обмінювалися враженнями. Папуги, сидячи купкою на гілці, несхвально спостерігали за ними, передражнювали. Сіамка Марта несподівано пружно підскочила, зачепила когось із птахів лапою, полетіло яскраве гуашеве пір’я. Обдерта Клуша заголосила, Кєша та Кіра вибухнули багатоповерховою лайкою.

– Ша! – кракнув Троцький. Папуги було принишкли, але тут же розкричалися знову.

Німий з тупим виразом дивився на сварку, відліз подалі, заворушився між корінням, сховався у панцир. Барсік бігав під деревом, заспокоював Клушу. Дісталося і йому. Незримий глузливо реготав.

- Вона всіх вас хотіла втопити! – верещала Кіра. – Сліпих! Кинула б у відро! Водою залила! Тільки бульбашки б пішли! Пухир-р-рці! Вона говорила: який від них зиск, від котів. Інша справа, ви, мої пташки, кр-р-расиві, кр-р-расиві! Кір-р-ра кр-р-расива. – Її очевидно заїло.

- Але ж вас колись було четверо. – Тихо сказала Марта. – Пам’ятаєте? Пам’ятаєте, як Петруша любив ходити по підвіконню? Як йому подобалося дивитися на себе у дзеркало? – Папуги різко стулили пельки, наче їх перемкнули у беззвучний режим.

Марта відішла, кінчик її хвоста здригався, сіла, як статуетка, поряд з трьома подругами. Вісім очей світилися в темряві. Коти посміхалися.

- Вона нікого не любила, - сказала Мурка. – Їй просто подобалося на нас дивитись. Ми вишукані. – Вона встала і вигнулася. Товста ленива Маруська, дивлячись на її дійсно вишукані рухи, розлютилася:

- Ти не дуже тут. Перед ким? Васька твій там залишився, шалава. Муслить, мабуть, іншу якусь. Візьме зубами за зашийок…

Мурка засичала, підняла загрозливо лапу, але Маруська раптом примириливо сказала:

- Та облиш ти. Погань він. Ти маленька була, не розуміла ще нічого, а він кожен вечір до мене приходив. Я була молода і не така гладка. А потім… - Вона замовкла, дослухаючись чи то до себе, чи до нічного шереху, і після довгої паузи ледь чутно додала:

- Пу-хи-рі.

***

Смеркло. Папуги поснули, Троцький дрімав на пеньку, Барсік сопів та чухався, влаштовувався на нічліг. Коти пішли на полювання. На галявині темними плямами вирізнялися обриси великого довгого куля та нерухомого Азора над ним.

На світанку ворон стрепенувся і відкрив очі. Азор спав, проте тієї ж миті підняв голову. Троцький подивився на нього впівоберта:

- Схід? Ти певен? Там нічого немає, Азор, самісінький ліс. Я піднімався під хмари і бачив лише дерева. До обрію – дерева. – Пес мовчав, дивився на птаха ясними очима. У них не було ані відчаю, ані надії – спокійний бурштиновий погляд. Троцький стрибнув з пенька, пришкандибав ближче, запально продовжив:

- Ти повір, Азорка. Цього не може бути, це байка. Легенда, міф, казочка. Це вигадали для дурників. Ти – пес, ти маєш бути вірним і легковірним. Але послухай старого мудрого ворона. Сьогодні восьмий день. Восьмий! Якби там було щось, бодай щось – я би вже побачив.

Азор повільно закрив очі. Лише в такі миті, рідкісні миті слабкості, було видно, який він виснажений. Троцький запнувся, дзьобнув навіщось землю в себе між довгими пальцями, переступив з лапи на лапу, звично спритно здійнявся на верхівку та полетів.

Він повернувся, коли зійшло сонце. Концентричними колами знижувався над лісною ущелиною, вдивлявся згори у компанію, яка прокидалася. Усі, крім Азора, спостерігали, як ворон спускається, стрибає по гілках. Опинившись на землі, Троцький склав крила і урочисто подивився на великого пса.

– Що ж, повертати назад, гадаю, вже пізно. Тиждень йдемо. Але, може залишимо ношу тут? – Троцький говорив вкрадливо, звертався ніби до Азора, але насправді – до всіх інших. Підтримки він не знайшов: всі пам’ятали, чим закінчилася спроба бунту на четвертий день походу. Лише Незримий гмикнув.

Азор встав, і це був сигнал – всі поквапилися, займаючи місця, кожен біля свого краю ноші. Напружилися, підняли згорток і пішли. Ніхто не махлював, навіть Незримий. Особливо Незримий. 

***

На ранок дев’ятого дня пішов сніг. На панцирі Німого сніжинки лягали рівним білим шаром. Кєша написав на ньому паскудне і зареготав, самиці із задоволенням підхопили. Азорка труснув вухами, папужки налякано пурхнули, але він просто струшував сніг. Троцький із огидою підбирав по черзі кістляві лапи, вони мерзли. Коти муркали і качалися на спинах. Барсік, наче щеня, носився по галявині, потім схаменувся і сів із трагічним виразом, який нікого не переконав. Ніхто не дивився на Азора, але всі відчайдушно сподівалися, що він зрештою визнає очевидне. Вранішня розвідка Троцького була передбачувано безрезультатною.

Але Азорка не помічав цього колективного благання. Як завжди мовчки він підійшов до згортка, взяв його зубами і потяг. Надто важкий навіть для нього куль ледь піддавався, але пес тягнув його вперед, не озираючись. Він не мав сумнівів, що решта приєднається.

Того дня він зробив три перепочинки замість звичайних двох.

Опівдні сніг вже не йшов. В лісі було тихо і – здавалося – тепло. Різнокольорові папуги безглуздо виглядали на білому. На зупинці знічений Кєша вештався, крила волоклися, залишали покручений подвійний слід, схожий на рейки, із хрестиками лап замість шпал між ними.

- Пр-р-росо. Пр-р-росо, - бурмотів він. Кіра і Клуша налякано дивилися на нього.

Повстав Німий. Він не оголошував страйк – просто не виліз з панциря. Троцький обережно постукав дзьобом по кістяній коробочці. Всередині засовалося, назовню висунулася було шкіряна голова, але тут же сховалася.

– Живий, - оголосив ворон.

– Чуєш, Німий, - зухвало сказав Кєша. – Ти з нами, ні?

Черепаха не відповіла. Барсік торкнувся панциря лапою, дзвінко загавкав.

- А якщо гундітимете – взагалі нікуди не піду, - глухо пожартував зсередини панцира Німий, але ніхто не сміявся. Всі розгублено дивилися на Азора.

І раптом він заговорив. Минуло всього вісім днів, йшов дев'ятий, але виявилося – всі вони забули звук його голосу. Це був красивий, трохи хрипкий баритон.

- Коли тебе знайшли, Німий, вже місяць минув. Вона привела покупців - квартиру дивитися. Син її зовсім покинув, навіть про онука не розказав, коли вона стала бабусею, що йому черепаха. Поїхав - не попередив, не попрощався, а потім адресу надіслав - куди гроші за квартиру відправити. Ти помирав в каламутній воді ... Ні, Німий, ти не помирав. Ти вже помер. Розумієш? Ти був дохлий. З тебе навіть попільничку не можна було зробити - так ти смердів. Вона покликала ветеринара. Той ледь глянув на тебе, сказав: без шансів. Гроші, щоправда, взяв. А нам тоді якраз світло відключили, її пенсії не вистачало платити. Вона тебе два тижні носила за пазухою, відігрівала ... Як ти смердів, Німий!

Коти сиділи в ряд і уважно роздивлялися свої лапи в однакових білих шкарпетках. Сором’язлива зазвичай Абрикоска раптом долучилася:

- Вона давала тобі рибу й печінку, кули їй самій було нічого їсти. Ми лазили по смітниках. Ми ловили щурів. – Вона здригнулася і несподівано для себе додала:

- Було смачно. – Всі засміялися. Абрикоска зніяковіла і почала вилизувати спину, вивернувши голову назад.

Німий висунувся:

- А я не просив, може, мене відігрівати. Може, я б давно був би там, куди ми зараз волочимося. І не факт, що в той бік володчимося. І не факт, що взагалі дойдемо. А якщо і дойдемо – нас там аж знудилися чекати. Тим більше… з ношею. Сказано було: людям немає ходу на веселку. – Він знову сховався всередині.

Що експедицію не розвернути назад, Німий розумів. Він плентався за всіма – тупо, механістично. Він покірно ніс свою, посильну частину тягара. Йому було все одно. Але сьогодні, ковзаючи цератовими лапами по крижаним сніжинкам, він подумав: а раптом правда? А якщо він дійсно існує? І злякався.

- Наволоч ти, Німий. Ренегат, - сказав Троцький. – Плазун. Був би я більшим, я б тебе… Є один прийомчик, кам’янисту місцину тільки треба знайти. Підняти тебе вгору... Знаєш, Азорка, а хай він тут залишається! Допмоги від нього все одно ніякої, лише гальмує нас.

- Неможна, - суворо відповів Азор. – Треба, щоби всі разом. Вона всіх нас врятувала. І його – також. В неї нікого, крім нас, немає. Люди відмовилися від неї, і її саму рятувати нікому. Але ми можемо спробувати, ми будемо благати…

- Ой, та припини. Немає там нічого, - Троцький подивився одним оком на небо. Сонце було ще високо, але вже відчувалося, що день наломився, пішов зворотній відлік. Ворон із силою тюкнув черепаший панцир і злетів. Чорний обрис птаха зник за деревами, стало тихо, тільки гучно дихав Барсік.

- А хочеш, я тебе понесу? – раптом запропонував дворняк панциру. Німий виліз відразу в усі шість отворів: голова, чотири лапи і хвіст.

- Зовсім дурень, - приречено і незлобливо сказала Клуша.

З неба впав Троцький. Він поспішав, часу на сходження із гідністю не було – гальмував об гілки, обсипав товаришів снігом. Коти гидливо струшувалися.

- Є! – кракнув ворон. – Є веселка!

Німий першим підійшов до згортка і взяв беззубим ротом свій краєчок савана. Вони підняли ношу і пішли в протилежний від сонця, що хилилося до обрію, бік.

***

Вони вийшли із лісу на заході сонця. Перед ними простяглося сніжне поле, воно грало в останніх променях мільйонами відтінків. Посеред поля стояла велика, грубо збита дерев’яна брама. Просто брама – і більше нічого. Барсік кинувся вперед, оббіг ворота, вискочив з іншого боку – морда витяглася від розчарування. Решта так і стояли на краю лісу, поклавши ношу на сніг. Пес повернувся до воріт, загавкав відчайдушно, зірвався і – заскиглив.

Кілька хвилин не відбувалося нічого, тільки знов пішов лапатий сніг і швидко засипав поодинокі сліди Барсіка в полі. Потім брама повільно відчинилася. В отворі стояли три, вони здавалися велетенськими, фігури: лев, орел і буйвол.

Вони так довго йшли, їм було так важко тягти мертву стареньку, вони так хотіли і так боялися повірити Азору, що забули подумати – а що буде, коли вони дійдуть? Що говорити, як пояснити? Як вмовити впустити їх з людиною?

Проте пояснювати не довелося. Звірі розступилися, дали їм дорогу. Віддалік виднівся знайомий будиночок, тьмяно світилися вікна. На ганку стояла вона, витирала руки фартухом.

Тварини обернулся на саван, але згорток був порожній, як фантік від цукерки. І тоді вони зробили крок на переливчасту райдугу.

За брамою, незримий, стояв Незримий. Він посміхався.  

25 АВГУСТА 2018 г.