Струни неба і душі. Частина II

Олена Голуб-Пушкар


Не вір

Не вір у темряву й недолю,

Хоч насувається пітьма,

Хоч серце кришиться від болю

Й здається, сил уже нема.

 

Вір попри все в горішнє світло,

Хай казиться, лютує звір,

І навіть як надія зникне,

У незнищенність духа вір.

 

Вір у незгасне Боже слово,

Й над прірвою зневіри вмить

Місточок віри і любові

Так переможно забринить!

 

Як ворог нищитиме тіло,

Коли згасатиме твій зір,

Ти все ж до безуму, до крику

У власне воскресіння вір!


Марія

Марія, зіронька предивна,

Припала лагідно і ніжно

До Серця Божого, як цвіт.

Красою всесвіт осявала

І ніжно Господа благала,

Та не за себе, а за світ.

 

Свої небесні привілеї

Пречиста Матінка-Лілея,

Свій ясний зоряний вінець –

Все жертвувала за стражденних,

За всіх окрадених, нужденних,

І за світанок їх сердець.

 

Собі ж лишила тільки вбогість,

Суворі будні, чисту совість,

Далекий тихий Назарет.

Собі лишила хату, поле,

Та Немовлятко ясночоле

І вічний материнський хрест

 ***

Ви для мене – казка в цьому світі,

Відчуваю радо знову й знову,

Як обличчя обвіває вітер

Вашої чарівної любові.

 

Ви для мене – диво загадкове.

Я радію й тішуся, як діти,

Коли наші погляди раптово

Дотикаються, немов вологі квіти.


Назар Стодоля

О, як же він перед лицем біди

Голубив Галю, як орел орлятко.

Як кидався на клятих ворогів

І ще раз пригорнути повертався.

 

Вона ж стояла скривдженим дитям

І тихо мріла в юності серпанку,

В калиновім віночку, у стрічках,

Раптової біди тремтлива бранка.

 

Її дівоча лагідна печаль

Знайшла його, покликала на битву.

Її тривоги в серце він забрав,

Як велетень- собор – слабку молитву.

 

Тарасе-батьку, ти черпнув з віків

І в слові передав тепло прадавнє.

Ти України серце відігрів

Оцим козачим зоряним коханням.

 ***

Встала. Сіріє. В тривозі душа.

Вийшла. Спинилась на ганку:

Світ, як пахке золоте немовля,

Крехче в пелюшках світанку.


Птах

Звідкись часом з’являється чорний птах,

З невідомих похмурих піль,

Він видзьобує радість в моїх устах,

А натомість лишає біль.

 

Я сполохаю птаха: Шугу! Шугу!

Геть лети в свій незнаний край!

Із яких же земель ти приніс нудьгу,

Із яких – прегірку печаль?

 

Я з країв, де стріляють в живі серця,

Де згасають сонця за мить.

Там кістками засіяна вся земля

Й карооко у світ зорить.

 

Я з землі, що є раною в серці твоїм,

Там жорстокість, безсилля, страх,

Звів гнізо я собі серед тих руїн,

Наді мною кривавий стяг.


Чорна троянда

Нема від сина звістки. Сум і страх.

Видіння раптом: Мати, безпорадна,

Цілує Сина, знятого з хреста,

Устами, ніби з чорної троянди.

 

Від жаху стрепенулось серце: Ти,

О Мати! З мервим Сином на колінах!

Молю: мого Ти сина захисти,

Зроби, щоб він живий був, не загинув.

 

Німотний телефон озвався враз,

І голос сина залунав крізь втому:

Щось зі зв'язком – мобілку тер і тряс –

Повідомляю: завтра буду вдома.

 

Така моя історія проста,

Як Матінка рятує нас насправді.

Сама ж торкає мертвого Христа

Устами ніби з чорної троянди.


Каїн та Авель

Брате, прийшов ти до нашого краю

Мир зруйнувати і тишу дібров.

Брате, я іншої зброї не маю –

Тільки любов, тільки любов!

 

Ти убиваєш, катуєш, взриваєш,

Топчеш надії священний покров.

Кровью стікаючи, в серці плекаю

Тільки любов, тільки любов.

 

В дім мій приніс ти отруту і скверну,

Щедро” скупав у болоті обмов.

Бийся, казися, та знай: незнищенна

Тільки любов, тільки любов”


Роздум

Я споглядала вітер. Він різьбив

людські обличчя у зелених вітах.

Я бачила красунь і королів,

Та мить – і все згасало, і навіки.

 

А листя струменіло без кінця,

Спалахувало, мінилось невпинно…

Я міркувала – що то є життя,

таке стрімке, рухливе, швидкоплинне?

 

Чого вартує весь наш біль і гнів,

і серця злам, і всі душевні рани,

Коли життя за подувом вітрів

геть проминає і навіки тане?

***

А наша душа – це пекуча жарина,

предивний небесний вогонь.

Вона в нас щемить, обпіка нас невпинно –

вона, як той жар між долонь!

 

Я перекидаю з долоні в долоню

жарину безцінну свою,

натужно так дмухаю, хай охолоне,

вона ж – тільки просить вогню!

 

До Бога Творця припадаю у вірі:

зціли мою душу – цей щем!

І Бог осіня її щастям і миром,

І поїть небесним вогнем.


ВОЛОШКИ

О волошки сині, неба сургучі,

вами запечатана тиха пісня жита.

Ви у полі тихім сплески таїни,

усмішка зваблива молодого літа.

 

Жевріння грози в вас, теплота лампад,

полум’яна ніжність й степу дика воля.

Спочива безмежжя в ваших пелюстках,

Вдягши волошкову темно-синю льолю