Струни неба і душі. Частина III

Олена Голуб-Пушкар

Ти крізь віконце тихо заглядаєш

В рожеву глибину розквітлих вишень ...

Ти тішишся оцим духмяним раєм

Й шепочеш радо: “Дякую, Всевишній!”

 

Тоді зніми із серденька облогу,

Хай запанує в ньому мир і втіха:

Ти подолав усі мирські тривоги

Оцим нетлінним щастям серед лиха.

 

Катрени

(чотирирядкові вірші)

Встала. Сіріє. В тривозі душа.

Вийшла. Спинилась на ґанку –

Світ, як пахке золоте немовля,

Крехче в пелюшках світанку

 

              ***

Не раз порожня і безсила,

Я згодна хрест цей нести:

Бо неміч осягає силу,

 А порошинка – Всесвіт.

                     ***

Мрій чимало у серці було,

Та одна не покине й при сконі:

Щоби світ розпашіле чоло

Опустив у Марії долоні.

 

                    ***

Хай чисті сльози каяття людського

Затоплять все й поринуть до Ісуса.

Тоді не буде в нашім світі воєн,

Ні повеней, ні бід, ні землетрусів.

 

                ***

Сивий юначе, сивий юначе,

Моє серце за вами плаче,

Ви мене і в молитві, і в слові

Захищаєте від нелюбові

 

                     ***

Все далі поспіша багдадський злодій,

Що скарб поцупив рідкісний з музею.

Так я біжу, тримаючи на споді

Перлину ніжну усмішки твоєї.

 

Кохання

Наше кохання довіримо в Божі долоні,

Бо невагоме й невинне воно, як зоря

Хай, наче промінь, долає жаги перепони

Й стане нетлінним, допоки є небо й земля.

 

Ми, наче діти, що ходять, за руки узявшись,

Ми вже крокуєм по променю – в небо кудись...

А під ногами стежки, де блукали колись ми,

Де у сузір’ях бруньок нам всміхались сади.

 

Ти розчарований? Я у тривозі нестямній?

Але тамує Творець наші сльози і щем.

Він, як вітрило, колись розчахне понад нами

Зоряну вічність, що пахне бруньками й дощем.

 

                    ***

Я сонними устами в білій тиші

Тобі дарую білі-білі вірші

Без рим, без порівнянь і навіть ритму –

Свою зимову ранішню молитву.

 

Хай римою нам буде тихий обрій,

Ялинка серед зали, хатній спокій,

Зимовий день у перехресті вишень

Й сніжиночка, що ковзає по тиші.

 

Мойсей

Народ стояв внизу. Мойсей – на кручі...

Диміли прірви. На очах сльоза.

І враз накрив пророка дим палючий

І Божа слава, начебто гроза.

 

Що діялося з ним в клубах вогненних,

Не знали ні старі, ні вояки.

Та через 40 днів зійшов натхненно

З таблицями, де мудрість навіки.

 

Він ті таблиці до грудей притиснув,

Він їх проніс крізь терня до кінця,

А люди танцювали й веселились…

І золотого славили тельця.

 

В Мойсеєвому серці – блискавиці!

Грозою спалахнув нестримний гнів!

Й здобуті серед хмар святі таблиці

Пророк об скелю в відчаї розбив.

 

Роману Черемському

 Ромку, де ти? Ромку, де ти?

Ще недавно моливсь у храмі,

В юнім гурті ходив з вертепом

І Шевченка читав напам’ять

 

Мав в обличчі якусь дитячість,

На щоках – потужні рум‘янці,

Тож не йняли віри дівчата,

Що тобі далеко за двадцять.

На майдані по-молодецьки

Захищав святі ідеали,

Ну а потім степи донецькі

Твою долю в себе всотали

 

На якомусь відео бачили

Твою постать між полоненими

Лиш Марія у храмі плаче...

Лиш майдан тріпоче знаменами...

 

А без тебе обрій порожній...

А без тебе тяжко планеті,

 Серце стукає в грудях тривожно

Ромку, де ти? Ромку, де ти? 


Молитва солдата

"Почуй мене, Господи! Мені завжди говорили, що Тебе нема, і я, як дурінь, вірив у це. Але цієї ночі, лежачи у воронці від міни, я поглянув у зоряне небо і за мить усвідомив, що мене обманювали..."

(З молитви, знайденої у рюкзаку загиблого солдата)

О Боже, до Тебе звертаюся нині,

З дитинства я чув, що немає Тебе,

А зараз у вирві від вибуху міни

Вдивляюсь у зоряне небо ясне.

 

Так дивно, що тут, на війні, де страхіття

І людське життя не вартує й гроша,

В далеких зірках, в мерехтінні привітнім

Тебе віднайшла моя спрагла душа.

 

Не молю у тебе чудесного знаку –

Ним є моє серце і зоряний рій.

Ось чую наказ командира “В атаку”,

Іду у нерівний кривавий двобій.

 

Можливо, цієї жахливої ночі

Постукаю в брами одвічні Твої...

Та що це? Я плачу? Мій праведний Отче,

Віднині не страшно вмирати мені.